Частина 14

Амалія

- Ти тепер так завжди ходитимеш? – Запитала Ірина, коли ми відвідали пару трійку магазинів та накупляли безліч лахміття. – Я маю на увазі пари. – Додала вона.

- Ні! – Усміхнулася та побачивши ще один магазин з аксесуарами – потягла дівчину туди. – Поки що я повинна привертати найменше уваги, але все зміниться після балу-маскараду.

- О! – Вигукнула дівчина. – До речі, про бал-маскарад… Ти вже обрала сукню?

- Чорт! Сукня… Щось зовсім з голови вилетіло.

- У нас залишилося ще два тижні. – Відповіла подруга.

- Пропоную не відтягувати, а зайнятися цим прямо зараз!

- Ти серйозно?

- А чому б ні? У нас сьогодні вихідний, багато часу та гарний настрій.

- Я згодна, але при умові, якщо ти допоможеш мені вибрати, щось бомбезне. – Відповіла Іра.

- Ображаєш! – Промовила я це з таким тоном та виразом обличчя, ніби весь свій вільний час проводжу вештаючись по магазинах, ніби я спец у модних акцентах і мені в цій справі рівних немає.

Весь день ми провели з Іриною, тиняючись від магазину до магазину. Ми накупляли безліч речей, як мені, так і подрузі, які зовсім не виглядали стриманими, сірими та пристойними. Прийняли рішення, що після балу все зміниться, як і наш зовнішній вигляд. Тому всі обновки повинні були зачекати ще два тижні. Також ми купили вечірні сукні до свята. Мій вибір впав на червону сукню, з глибоким декольте та довгим розрізом по стегну. Сягала вона підлоги. Сукню прикрашали маленькі камені на грудях, що на світлі красиво виблискували. Ірина ж вибрала блакитну сукню, яка чудово підходила до світлого кольору її волосся. На диво, день видався насиченим та веселим. З дівчиною ми зблизилися ще більше і я раділа від того, що така людина з’явилася в моєму житті.

- Думаєш нам вдасться за два тижні все влаштувати? – Запитала подруга, коли ми зайшли в кафе, щоб перекусити після такого марафону покупок.

- Думаю, що нам вдасться це зробити при умові, якщо тренуватися весь свій вільний час та звільняти цей час при будь-якій можливості. І якщо ти швидко збереш гурт.

- Я думаю з цим проблем не виникне. – Промовила дівчина доїдаючи свій бургер. – Тільки ось я зовсім не розумію, яким чином нам допоможуть танці?

- Такі танці нам допоможуть, повір! – Усміхнулася я.

- Боже, я надіюся ти зараз не про стриптиз?

- Що? Ірино! – Вигукнула сміючись. – Звідки такі думки у твоїй голові? Звичайно, що ні!

Хоча я впевнена, що таким номером ми стовідсотково доведемо мажорам, що навіть сірі та скучні, на їх думку, люди можуть приховувати багато чого. Але це все ж університет та й норми поведінки існують не просто так!

- Які тоді?

- Ти щось чула про «шафл» хореографію?

- Ні. – Відповіла подруга.

- Ну це щось типу хіп-хопу, але є деякі відмінності.

- Ти танцюєш хіп-хоп? – Захоплено промовила дівчина.

- Я танцюю «шафл». Це моє життя, яке, на жаль, залишилося в столиці і я маю намір відновити його тут. – Усміхнулася я дівчині.

Ірина не була проінформована про те, що саме я задумала, але вона погодилася на сміливий крок і я їй дуже вдячна за це. Вона практично довіряється малознайомій дівчині, що доказує тільки те, що ця дівчина сильна духом!

- Я здивована, чесно! – Промовила дівчина. – Я б і подумати не могла, що під образом тієї дівчини, з якою я познайомилася в університеті, приховується така бунтарка.

- Так, це я по житті. – Засміялася я ще дужче.

- Тоді швидше поговорімо про те, що нам потрібно для реалізації твого плану.

- Для початку нам потрібно зібрати гурт із хлопців та дівчат. – Почала я. – Посилено навчатися та тренуватися, але для цього нам потрібно знайти зал. Також ми не повинні привертати ніякої уваги два тижні до балу. Не поширюватися про мій план і про те, хто лідер групи. Тобто, ми повинні працювати до знемоги та бути тихішими води, нижчими трави.

- Що буде на балу? – Промовила дівчина.

- Ми відсунемо мажорів від влади разом з їх ватажком.

- Я досі не розумію, чому ви з Арсеном так ворогуєте.

- Скажімо, що у нас свої рахунки.

Як там кажуть: про вовка промовка? Як тільки ми згадали Арсена – я помітила, як у кафе зайшов містер засранець, власною персоною, Дмитро, Діна і ще мені не знайомий хлопець.

- От же дідько! – Прошепотіла я та сповзла по кріслу, спустивши голову донизу.

- Що? – Дівчина здивувалася та змінилася на обличчі.

- Арсен! – Шепочу та практично намагаюся залізти під стіл. – Він не повинен бачити мене таку, а дивлячись, що ти одягнена тепер, як і я, то тебе теж!

- Що робити? – Злякано запитує дівчина.

- Дістань з ось того пакету окуляри! – Вказала пальцем на пакет, що стояв поруч з подругою.

- Я не думаю, що вони якось спасуть ситуацію. – Промовила дівчина та все ж передала мені сонцезахисні окуляри, які ми купили осінню не зрозуміло для чого.