Частина 13

Амалія

- Доброго ранку! – Привіталася з мамою та Андрієм, спустившись зі своєї спальні.

- Люба, вже одинадцята година. – Промовила мама усміхаючись. – Ти не захворіла часом?

З учорашнього вечора, після насиченого тренування, я настільки була стомленою, що навіть не прокидалася вночі й спала, наче немовля до одинадцятої години наступного дня.

- Та ні. – Промовила й налила собі апельсинового соку. – Просто вчора стомилася, от і заснула швидко.

- Амаліє, ти не знаєш, що сталося в Арсена? – Запитав Андрій та ковток соку став посеред горла від згадки його імені.

- Ні. – Невпевнено промовила. – Щось сталося?

- Він вчора дивний якийсь був. – Почав вітчим. – Ніка сказала, що довго чекав на мене, а коли я приїхав – вилетів з дому, наче ошпарений.

- Не тільки він дивний був. – Прошепотіла мама та встала з-за столу. Андрій цього не почув, а ось я – навпаки.

Мама взяла порожню чашку зі столу й попрямувала на кухню наділивши мене двозначним поглядом, який означав, щоб я йшла за нею.

- Я не багато з ним спілкуюся, тому не можу знати, що в нього сталося. – Промовила Андрію, коли мами уже не було. – Тим більше я вчора не відвідувала університет.

- Он як. – Задумливо відповів чоловік. – Вам обов’язково потрібно подружитися. Ми ж тепер одна сім’я, правда ж?

- Авжеж. – Натягнула усмішку, а насправді відчувала себе, ніби щойно проковтнула лимон. Варіант спілкування з цим нахабою мене не тішить! – Допоможу мамі.

Я зірвалася з місця й піша до мами. Навіть довго гадати не потрібно, що вона мені скаже, тому я вже морально себе готую.

- Ти не хочеш мені нічого розповісти? – Сердито промовила мама й відклала все, що тримала в руках й показово склала їх на грудях.

Я знаю цей її жест… Він означає «ти мене розсердила і я вимагаю правди»! Тільки ось проблема в тому, що правду їй поки що сказати я не можу.

- Ти про що?

- Що за виставу ти вчора влаштувала?

- Я досі не розумію про що ти. – Спокійно промовляю, щоб не гнівати маму ще більше.

- Амаліє, не грай зі мною! Чому ти вчора уникала Арсена й ховалася від нього? Що ти вже натворила? І ще він… Дурню ж зрозуміло, що він не батька чекав!

- Звідки мені знати, чому він сюди приїхав? – Не витримала я та промовила голосніше попереднього. – Я з ним не спілкуюся та й не планую, тому що з такими людьми це робити просто не приємно!

- З якими такими людьми? – Тихіше промовила мама, щоб Андрій не почув.

- Якими, якими… - Повторила я. - Ти думаєш, що він насправді такий зразковий хлопчик, привітний та добрий? Це брехня, мамо! Це підла, розбещена й нахабна людина і зовсім мені не приємна. Тому я й уникала з ним зустрічі.

- Ти зараз точно про Арсена говориш?

- Точно! – Вже спокійніше промовила. – Колись і ти це зрозумієш.

- Але все одно зараз я нічого не розумію. – Задумливо промовила. – Що між вами сталося?

- Нічого. – Коротко відповідаю. – Закриймо цю тему і більше до неї не повертаймось!

- Як скажеш! – Голосно промовила мама й розвела руки в сторону.

Ось тільки ще посваритися з мамою через цього йолопа мені бракувало. Саме в цей час телефон видав звук вхідного повідомлення.

Ірина: «Через пів години я буду в місті. Коли та де зустрінемося?»

Чорт! Я зовсім забула, що ми домовлялися про шопінг.

- Мені вже час. – Промовила до мами та встала зі стільця.

- Не скажеш куди?

- Ти ж знаєш, що я ніколи від тебе нічого не приховувала. – Звичайно зараз це брехня, тому що якби мама все про мене знала – посивіла б раніше свого часу. – Я зустрічаюся з Іриною. Новою подругою… Ну я тобі говорила про неї.

- Так. Я пам’ятаю.

- Тоді до вечора! – Я підійшла та поцілувала мама у щічку. – Не сердься! Я люблю тебе!

- Ох і лисиця. – Мама усміхнулася. – І я тебе люблю!

Я надрукувала відповідь подрузі та попрямувала до своєї кімнати.

Амалія: «Через дві години на центральній площі міста»

Обираючи вбрання на зустріч я вирішила, що настав час показати їй себе справжню і почати діяти згідно зі своїм планом. Тому, сьогодні на мені широкі джинси, вільна футболка та чорна шкірянка. Трохи звичного для мене макіяжу з виразними губами. Я навіть почуваю себе краще, коли бачу себе попередню.

Швидким кроком я прямувала на Площу Ринок*, де ми й домовилися зустрітися з дівчиною. Діставшись до призначеного місця раніше дівчини, я зайшла ще й у Копальню Кави** та порадувала себе найсмачнішою кавою цього міста. Шкода, що в цьому закладі завжди багато людей та просто побути на самоті тут неможливо.

- Ого! – Почула голос Ірини позаду й миттєво розвернулася.

Дівчина стояла з прочиненим ротом та оглядала мене з ніг до голови.