Частина 9

Амалія

Сьогодні у нас дві лекції з одного і того ж предмету. Вранці я прокинулася з чудовим настроєм та новою ідеєю до танцю ще коли сонце навіть не зійшло. Зробивши всі ранкові процедури за пів години, я одягла свій звичний столичний одяг: широкі джинси, вільна чорна футболка, косуха та білі зручні кросівки. Волосся зібрала у гульку й вкинувши до рюкзака кишенькову музичну колонку - покинула будинок, ще коли мама з Андрієм навіть не прокинулися.

Нарешті я можу відчути себе собою. Я навіть сумувала за тією танцювальною ходьбою, якою зазвичай ходила по столиці, а тут, поки я граю роль миші – цього робити не варто, тому що така сміливість приверне увагу багатьох.

Тільки розплющивши очі цього ранку я знала, що прогуляю пари вдруге за навчальний тиждень, тому зараз в такому образі я йду на своє місце. Своє місце у цьому місті…

Я дісталася до даху будинку дуже швидко й піднялася на терасу. Сонце почало підійматися й очей від такого видовища неможливо було відірвати. Все небо вкрило рожевим відтінком й дмухав приємний вітерець, який лоскотав декількома пасмами волосся, що вибилися з моєї зачіски.

Я вмостилася на самому краю тераси й сіла в позі лотоса. Поруч стояла кава, якої я зробила лише декілька ковтків й поставила знову на своє місце. Місто ще спало, але з цієї висоти воно виглядало неймовірно. Старі будівлі, які приховували свою унікальну історію. Тісні та вузенькі вулички, у яких хотілося заблукати. Зрідка  автівка, що проїжджала повз та видавала характерний звук цього міста, що утворювався внаслідок стукотіння шин по бруківці. А ще кава… Кава й шоколад… Аромати, які, здається, літають у цьому місті й залазять кожному у ніздрі, навіть на такій висоті, як я зараз.

Здається, в такий ранковий час мені подобається це місто. Можливо, тому що я знову сам на сам зі своїми думками, без студентських проблем та просто зараз можу піднятися й танцювати, танцювати… Не вистачає тільки Марини та групи, якої тепер і взагалі не існує. Прикро та боляче… Навіть дуже…

За усіма цими думками не помічаю, як почала думати про Арсена. Я б хотіла дізнатися, який він насправді… Без пихатості, грубості, без бундючності, а головне без влади. Я б хотіла дізнатися, яка людина сидить у нього глибоко в душі під десятком замків. А, можливо, там і немає нікого й він не зображає з себе такого дурня, а є ним насправді? Тоді буде дуже прикро та погано! Але, чомусь, я думаю, що там є хтось, кого Арсен нікому не показував досі.

Спостерігаючи за сонцем, що вже досить високо піднялося, я бачила перед собою крижані очі й думала про те, що вони красиві, як і його власник. Вперше в житті я відмітила чоловічу красу й мене від цієї думки не знудило. Я, мабуть, зійшла з розуму, тому що ці думки по-іншому не поясниш.

Миттю прогнала дурість, що відвідала мої ще сонні мізки й різко піднялася та увімкнула мелодію на колонці.

З кожним ривком, з кожним рухом, нахилом, стрибком я проганяла нав’язливі думки про братика. Я не хотіла думати про нього, але він нахабно пролізав у мої думки. Я тренувалася, танцювала й відчувала, як енергії ставало все менше й менше, але думки все одно літали навколо. Перед очима знову крижини… Я заплющую очі й знову віддаюся мелодії та продовжую танцювати. Так тривало чотири години, поки нарешті я зупинилася й просто впала на бетонну плиту. Сил майже не залишилося, як і Арсена в моїх думках. Я взяла телефон та здивувалася від того, скільки минуло часу. Відчуття, ніби минуло лише пів години.

Я відкинулася назад й просто лягла на холодний бетон та спостерігала за білими хмарами, які пропливали змінюючи одну іншою.

«Можливо, мені варто поговорити з мамою й змусити її зрозуміти, що без столиці я вмираю?» - виникла така думка в той час, як моє тіло лежало нерухомо й тільки грудна клітка втомлено підіймалася.

Ну не може ж вона силоміць тримати мене біля себе тим більше коли мені вже двадцять? Хочеться забити на всі львівські проблеми й просто повернутися до подруги, групи, до свого міста.

В такому положенні я пролежала ще досить тривалий час, поки не зрозуміла, що мене морозить від холоду бетону. Я ліниво піднялася та почала складати свої речі до рюкзака.

Повернулася додому близько другої години дня й мене відразу зустріла мама.

- Привіт.

- Привіт. – Ліниво протягнула, тому що всі сили залишила на даху.

- Ти сьогодні рано прокинулася? – Запитала мама.

- Так. Ви ще, мабуть, спали.

- Зрозуміло. Як день?

- Ма, я не буду приховувати, тому скажу, як є… Я прогуляла пари.

- Для мене це не новина! – Спокійно відповіла мама.

- Справді? – А ось я здивувалася.

- Арсен приїжджав. – Так само спокійно сказала мама, а мене підкинуло на місці від одного його імені. Дивна реакція, дуже дивна, Амаліє!

- Що мені до нього? – Хмикнула я й зняла кросівки. – Це будинок його батька то й приїжджає, коли хоче.

- Тебе шукав! – Промовила мама, ніби не почула, що я сказала перед цим.

- Мене? – Я ще більше дивуюся.

- Тебе. – Мама пройшла на кухню і я попленталася слідом за нею, тому що мені була необхідна склянка води після такого тренування. – Сказав, що приїхав до батька, але більше запитував про тебе й чому ти не з’явилася на заняттях.