Частина 8

Амалія

- Чому ти це зробив? – Запитала, коли ми сиділи за один зі столиків у кафе.

- Що зробив? – Хлопець розвалився у кріслі й ліниво потягував свій напій й тепер його очі поверталися до звичного льодяного кольору.

- Чому ти захистив мене перед ними, коли й сам би не проти зробити щось схоже?

Я досі дивуюся з його реакції на цю дитячу витівку, яка навіть мене аніскілечки не зачепила. Дурні мажори розважаються і я зовсім на це не звертаю уваги.

- По-перше, - якось сердито промовив хлопець, - я не зробив би такої дурниці ніколи тобі… ем… нікому, а по-друге – тепер ти входиш у мою сім`ю, тому ніхто не має права так до тебе ставитися! Тепер зрозуміло?

Мене лякав його тон голосу, але головне у цьому всьому був не тон, а те, що я засмутилася, що така поведінка викликана просто тим, що тепер я член їхньої сім`ї… всього то… Не знаю чому, але мене ці слова зачепили.

- Тепер зрозуміло! – Шикнула таким же голосом, як він хвилину тому. – Можна в тебе дещо попросити тепер, як у мого братика?

- Дивлячись що саме ти хочеш? – Почувши про прохання його погляд пом`якшав й в очах запалахкотіли вогники.

- Спустися з небес на землю й залиш мене без своєї нав`язливої опіки! Удай, що я тобі ніхто й не поширюйся своїм дружкам, що я живу в будинку твого батька! – Я встала з-за столу. – Я сама в змозі постояти за себе, любчику!

Після цих слів я залишила кафе й Арсена, який очманів від такого прохання, а я просто зі спокійною душею вирушила до аудиторії, де повинна відбутися відкрита лекція.

- Привіт! – Почула незнайомий чоловічий голос й повернувшись на звук зовсім нічого не зрозуміла.

Хлопець стояв та дивився на мене, тому варіант, що він звернувся не до мене відкидається.

- Ти ж нова подруга Ірини, вірно?

- Ну так. – Не впевнено відповіла.

- Мене звуть Костик. – Хлопець сів на вільне місце поруч зі мною. – Останнім часом трохи прогулював пари, але про тебе вже чув. Я навчаюся у паралельній групі.

Ось у чому справа. Мене починають впізнавати серед сірого натовпу. Ну для мене це й на краще… Чим раніше я проникну у їхню групу – тим швидше почну діяти.

- Приємно познайомитися. – Протягую долоню для вітання. – Мене звуть Амалія, можна просто Ліля.

- Я знаю. – Усміхнувся хлопець. – Я часто спілкуюся з Ірою, тому вона вже встигла мені розповісти, яка ти класна.

Ого! Навіть серед «мишей» я стала класною. Гарні успіхи, нічого не скажеш!

Аудиторія, яка була облаштована для масових лекцій й замість парт знаходилися крісла з приставними маленькими столиками, які здіймалися вище й вище один над одним, вміщувала зараз близько сотню студентів. З Костиком ми сиділи майже з самого низу, тому що далеко сідати я не бачила сенсу. Я ніколи не була зубрилою, але навчатися мені подобалося, тому сьогодні я дійсно була налаштована на те, щоб послухати лекцію, а не теревені студентів з останніх рядів.

На диво, заняття виявилося дуже цікавим. Розповідь лектора чергувалася з практичною частиною, тому з Костиком ми навіть встигли зіграти у ролі «журналіст» та «зірка». Розмовляючи з хлопцем я зрозуміла, що він досить дотепний, веселий та з гарним почуттям гумору. Ми багато сміялися та розмовляли. Щось було в Костику, що приваблювало й не обтяжувало в розмові. Я знову переконуюся, що соціальний розподіл не справедливий!

Все було б просто прекрасно, якби я постійно не відчувала нищівний погляд у спину. Не потрібно було озиратися й шукати його власника, тому що я й так знала, кому він належить. Тільки одна людина, з крижиною в серці й холодним поглядом, може так морозити шкіру.

Костик зачекав, поки я зібрала свої речі у сумку й разом ми пішли до виходу з усім натовпом, який хотів пройти саме в цю хвилину в одні та єдині двері. Як тільки моя нога переступила поріг, я відчула, як мене тягнуть за шкірку, як погане кошеня.

Ну що я і кому знову щось зробила?

Мене з усією силою заштовхують в сусідню аудиторію, набагато меншу попередньої й притискають до стіни поставивши між ноги коліно.

- Що знову? – Запитую, тому що я нічим не здивована тим більше починаю звикати до такої поведінки «братика».

- Знайшла собі дружка? – Гарчить хлопець близько мого вуха.

- Господи, Арсене, у тебе якась манія, чи що? – Намагаюся відштовхнути хлопця, але чомусь роблю це так невпевнено та неохоче, що сама ловлю себе на цій думці. – Яка тобі взагалі різниця, з ким я спілкуюся? Припини ходити за мною по моїх слідах!

- Помиляєшся, квіточко. – Попри мої слабенькі старання його відпихнути, він навіть не думав відступити. – Мені до всього є діло!

- Ти насправді такий дурень, чи лише вдаєш? – У мене від цього нахаби вже почало всередині все труситися. - Дістав, чесно!

- Як я бачу – кобра свої зубки показує?

- Самойленко, - нарешті вдалося відпихнути його від себе, - зникни з моїх радарів, будь ласка!

Я повернулася, щоб вийти з аудиторії, як у відповідь прилетіла відповідь хлопця.