Частина 7

Амалія

Цього ранку я прокинулася стомленою, тому що цілу ніч турбував дивний сон, в якому я танцювала в темній залі й тільки один ліхтар світив в моє обличчя. Я відчувала, що за мною хтось спостерігає, а потім бачила чоловічий силует, що стояв напроти, але я зовсім не могла роздивитися обличчя, тому що ліхтар світив прямо у вічі.

Я дістала з шафи скромний джинсовий комбінезон й одягла гольф персикового кольору й білі кросівки. Навіть вміст в моїй шафі поділився на дві частини, як і моє життя: мишача частина й справжня сутність.

- Доброго ранку! – Промовила, коли проходила повз вітальні й помітила свою щасливу сімейку за столом. Я не мала звички снідати зранку, тому всі вже звикли, що вранці на мене не варто чекати за столом.

Я майже вийшла з будинку, як у відповідь прилетіли слова Андрія:

- Амаліє, зачекай! Арсен підвезе тебе до університету. Заодно й домовитеся про фотосесію.

Після слів нового батька переді мною постав сам Арсен власною персоною.

- Не хочу обтяжувати Арсена, тому я краще дістануся звичним способом. – Я вже було хотіла вийти з будинку, але хлопець наздогнав.

- Не варто сердити великого боса! До того ж я все одно їду в університет.

Я зупинилася перед автівкою хлопця й запитала:

- До чого ця тупа ідея з фотосесією?- Запитала те, що мучить душу з учорашнього вечора. - Вона взагалі не входить в мої плани і не потрібна мені.

- Окей. – Якось засмучено сказав хлопець, або ж мені це здалося. – Зобразити вигляд щасливої сім`ї – було моїм обов`язком, який, як мені здається, я виконав на відмінно.

- Ах ось в чому справа… - Озвучила я свої думки вголос.

- А ти дійсно повірила в те, що у тебе риси обличчя, які вирізняються й матимуть гарний вигляд на фото?

А я вже навіть забула, що з такими дурнями зовсім не можна втрачати пильності та категорично забороняється довіра.

- Гарного дня, Арсене! – Я повернулася до нього спиною й рушила в бік виходу з приватної території нашого будинку.

Дорогою до університету я думала про те, що говорив вчора хлопець. Мене все більше дивує та приводить в замішання його поведінка, тому що в один момент він розповідає мені про якусь закриту цікаву книгу, а вже в другий момент говорить, що я сіра миша і зовсім йому не цікава. Здається я починаю розуміти, чому суспільство поділилося на дві частини. Та тому що якби я була не я, а людина з цілою купою комплексів й сором`язливою, а якщо ще й вразливою – мене б давно образила поведінка Арсена, а його слова тим більше. «Церковним мишам» потрібно навчитися протистояти натиску й просто не звертати уваги. Стати сильними й навчитися відповідати. Не боятися наслідків й показати, що вони нічим не гірші мажорів!

Якщо вже я стала на цей шлях, то я повинна всім показати, що життя в групах – це не правильно! Я зроблю так, що ці умовні розподіли лопнуть, як мильна бульбашка! Я зроблю «мишей» сильними!

За своїми роздумами я ледь не спізнилася на першу пару й залишилася без кави. Зайшовши в аудиторію перед самим дзвінком побачила порожню парту й згадала, що Ірина мене кинула й полетіла в село. А ще, я почула знайомий голос:

- Хей, сестричко! – Вигукнув на все приміщення хлопець. – А де моя ранкова кава?

- В кав`ярні, йолопе! – Пробурмотіла та впала на своє місце.

- Шшшш… - Почула над своїм вухом й відразу зрозуміла, що мені шиплять по-зміїному.

- Слухай, - звернулася до братика, який вмостився вже поруч за моєю партою, - у тебе якісь проблеми?

- Моя проблема – ТИ! – Я злісно видихнула й удала, що його немає поруч.

Дякувати єгипетським богам – вже через декілька секунд зайшов викладач і пара почалася. Всі спроби спровокувати мене на сварку посеред пари я вдало ігнорувала, тому заняття пройшло спокійно, якщо можна так сказати. Після завершення я різко встала з місця з потребою піди в університетське кафе й поповнити запас кофеїну, але як тільки я дійшла до дверей, мене смикнули різко назад.

- Хто це зробив? – Пальці Арсена тісно стиснулися на моєму зап`ясті і я практично зціпила зуби від болю. – Я повторюю питання: хто це зробив, мать твою?

Я зовсім не розуміла про що кричав хлопець на всю аудиторію і чому він такий розлючений. Я почала намагатися витягнути руку з чіпких пальців і тільки після чергової спроби хлопець звернув на мене увагу.

- Боляче! – Пропищала я.

Арсен миттєво розчепив пальці й на тілі вже виднілися сліди від хватки. Даю зуб, що через декілька годин на цьому місці буде красуватися синій, а то й фіолетовий знак.

- Хто б це не був – я дізнаюся! – Продовжував хлопець зі злим виразом обличчя й такими ж очима, як після вчорашньої розмови з батьком. – Дізнаюся й зітру в порох!

- Знімай це! – Тепер він звернувся до мене та почав стягувати з моїх плечей чорний кардиган.

- Що ти робиш? – Досі не розуміючи, яка муха його вкусила, але від небажання потрапити під гарячу руку - все ж знімаю одяг.

- Ось що! – Арсен тримає в руках мій кардиган, де на спині залишився відбиток від крейди.