Частина 6

Амалія

Через десять хвилин я спустилася до столу, за яким мене вже всі чекали. Навіть сам містер «льодовик» чекав за столом напроти порожнього стільця, яке призначалося мені. Ех... Пощастило так пощастило мені з сімейкою.

- Перепрошую за запізнення. – Промовила та сіла напроти братика й звернула увагу на маму, яка мало не оглухла від таких моїх слів.

Знаю, люба, ти звикла чути зовсім інші від мене слова, але тепер, поряд з Арсеном, ти не впізнаватимеш Амалію.

- Нічого, Ліліє, головне, що ми всі разом! – Мої кулачки під столом миттєво стиснулися від слів Андрія. Знову ця Лілія! У них це сімейне, чи як?

- Амалія! – Тихо промовила, але Андрій не почув, а ось його прекрасний синочок добре почув та почав знущально хихикати.

Присягаюся, до сьогоднішнього дня у мене не було приводів ненавидіти Андрія, але все змінилося з появою його синочка! Мене просто до скреготу зубів дратує його пихатість та вседозволеність. Андрію потрібно було ременем добряче виховувати цього телепня!

- Арсен! – Звернулася мама до хлопця. – Чим ти займаєшся окрім навчання?

Мамо, тобі дійсно це цікаво? Я й так можу відповісти… Облизується з рудою Тіною й тягає за собою зграйку таких самих, як і він сам.

- Фотографіями. – Коротко відповів і я здивовано на нього подивилася.

Так і просилося питання «Голих баб в інстаграмі»? Але вихованій Амалії таке говорити не допустимо. Я й так важко контролюю свої емоції поруч з ним, тому потрібно ще більше старатися.

- Арсен займається фотозйомками для декількох журналів і визнаю, що в сина ця справа виходить досить прекрасно!

- Ой! – Вигукнула мама. – То це ж чудово! Арсене, а ми могли б якось зробити сімейну фотосесію у твоїй студії?

Що? Мамо, ти часом не занадто багато вина сьогодні випила? Про яку фотосесію може йти мова, тим більше сімейну?

- Гарна ідея, Вероніко Вікторівно! – О, а наш хлопчик вміє бути вихованим? – Я б навіть не відмовився зробити фотосесію Амалії, оскільки її риси обличчя дуже вирізняються й гарно виглядатимуть на професійних фото.

Відчуття, ніби я дивлюся турецький або індійський серіал зі своєю участю. Про що говорять ці люди? Я точно не сплю?

- Думаю, що це буде зайвим! – Сором’язливо промовляю.

- Чому, доню? Як на мене, це чудова ідея! – Промовила мама.

- Я теж так думаю! – Промовив Андрій. – До того ж вам не завадило б зблизитися, оскільки тепер ви одна сім’я до того ж одногрупники!

- Одногрупники? – Запитала здивовано мама.

- А, люба, а я хіба не сказав, що декан перевів Лілю в групу Арсена?

- Ні, не сказав!

- Вибач, люба, мабуть, я просто закрутився й забув про це. – Чоловік взяв долоню мами та поцілував її.

Фе, мене зараз вирве від цих телячих ніжностей.

- Нічого, любий! – Задоволено потягнула мама. – До того ж це чудова новина. У нашої Лілі тепер буде знайома людина в групі.

У відповідь я тільки навмисно та через силу розтягнула широку усмішку.

Решта вечері продовжувалася скучно й батьки постійно розмовляли на нецікаві мені теми. Арсен так само як і я не втручався у їх дискусію, тому вже через короткий час я вирішила залишити всіх та прогулятися по вечірньому осінньому садку.

- Я, мабуть, вже покину вас. Гарного всім вечора та, можливо, якщо я не встигну попрощатися з тобою, - звернулася я до Арсена, - то бувай!

- Арсен залишається сьогодні у нас! – Сказала мама мені вже у спину і я оторопіла. Під одним дахом з нахабою? Боже, де в цьому домі можна знайти заспокійливе?

- Чудово! – Радісно вигукнула та зустрілася з задоволеними крижинами. – Тоді солодких тобі снів, Арсене!

Після цього я пішла на кухню й заварила собі чай з двома шматочками лимону, взяла плед з шафи та попрямувала на задній двір на гойдалку.

Як тільки я зручно вмостилася – відчула вібрацію в задній кишені штанів. Телефонувала Марина – моя найкраща столична подруга.

- Хай, гайс! – Кричить навіжена у слухавку, а у мене від її голосу виступають сльози. Я сумую за нею, за життям у Києві, за танцями, за університетом. Я відчуваю, що там моє місце! Не тут, а ТАМ!

- Привіт, Марусю! – Я завжди її так ніжно називала. Їй це спочатку не подобалося, а потім звикла.

- Що з твоїм голосом?

- Скучила. – Коротко, але влучно.

- Тоді повертайся! Ти нам тут потрібна!

- Якби все так просто було… Мені навіть немає куди повертатися.

- Поживеш якийсь час у мене, а там розв’яжемо цю проблему.

- Ти ж знаєш, як я цього хочу, але поки я не можу все так залишити.

- Лілі, - промовила подруга, - група розпалася.

- Як? Чому? – Промовляю підвищеним тоном і тепер сльози течуть рікою. Я два роки вкладала в цю групу всю свою душу та серце, а як виявилося, що без мене вона не в змозі існувати.