Частина 5

Амалія

- Я вдома! – Вигукнула та жбурнула сумку на підлогу й нахилилася, щоб розв’язати шнурівку кросівок.

- Привіт. Де ти так довго була? – Запитала мама показуючи носик з кухні.

У Андрія була домогосподарка до появи нас у його будинку, але після весілля все змінилося й мама сказала, що іншої жінки на її території не буде, тому мамуся займається будинком самотужки до того ж не покидає свою юридичну діяльність, але тепер працює в фірмі свого чоловіка.

- Шукала клуб. – Відповіла та піднявшись підійшла до мами й поцілувала її у щоку. – Чим так смачно пахне?

- Проходь та мий руки. Всі чекали тільки на тебе, тому зараз будемо вечеряти.

- Всі? – Здивувалася я.

- Так. Сьогодні ти познайомишся з сином Андрія. – Як би це дивно не звучало, але я досі з ним не знайома, тому що під час весілля він був за кордоном на якихось там курсах. Та й до того ж як я вже встигла помітити, Андрій не сильно часто спілкується зі своїм сином, тому зараз я реально здивована, що він тут.

- Що ж, - промовила до мами, - цей час настав. – Усміхнулася та вже було почала йти до східців, що ведуть на другий поверх, як почула підвищені голоси, що лунали з тієї частини будинку, куди мені було потрібно йти.

- Я вже говорив тобі, що не прийматиму у цьому участі!

Я б здивувалася почутому голосу, якби в цю ж саму хвилину не побачила його власника. Ось тепер моєму здивуванню дійсно не було меж. Зверху, перед східцями стояв Арсен!

В цю мить моя нижня щелепа просто відвисла й у мій прочинений рот запросто могла б влетіти муха. Я запитально подивилася на маму й вона просто знизала плечима. Що? Мамо, ти зараз знущаєшся? Як цей гівнюк може бути сином Андрій?

- Йди переодягайся та спускайся. – Прошепотіла мама, а я ще більше засуджуючи на неї подивилася.

Як вона це уявляє? Пройти повз нахаби й удати, ніби ми ще не знайомі? Або «привітно» побажати доброго вечора? Як, мамо, мені зараз себе поводити?

Хлопець стояв та про щось сперечався з батьком і я швидко взяла себе в руки й вирішила швидко прослизнути повз та зникнути за дверима своєї кімнати й залишитися непоміченою, але коли я вже пройшла половину східців мама вигукнула:

- До речі, Амаліє, про який ти говорила клуб? – Мамо! Ти точно хочеш моєї смерті.

Я підняла очі доверху й знову зустрілася з крижинами, які зараз були не блакитного кольору, а набули кольору моря, яке штормить. Вперше бачу хлопця таким розлюченим. Навіть ранкова кава на нього так не вплинула, як розмова з батьком.

Арсен стояв та знищував мене своїм холодом, а в повітрі просто зависло питання «Якого чорта ти тут забула?».

Не витримавши такого зорового тиску, я повернулася до мами й промовила у весь голос, щоб вона зрозуміла, що зараз її питання зруйнувало всі мої плани й просто було озвучене в невдалий час.

- Такий, який був у мене в столиці, мамо! – Після цих слів я пройшла повз Арсена та привітавшись з Андрієм, зникла у своїй кімнаті.

Мені вистачило п’ятнадцять хвилин, щоб прийняти душ та дістати з шафи одяг, в якому я повинна була спуститися до вечері, але стук у двері застав мене в халаті й зовсім не одягненою. У мою кімнату завжди заходила тільки мама, тому я вільно дала дозвіл зайти, але вже через мить пошкодувала про це, тому що на порозі моєї кімнати стояв Арсен.

- Вийди! – Гримнула я, як тільки побачила, що злісний вираз обличчя хлопця змінився на зацікавлений.

- Що ти тут забула? – Повільно наступаючи на мене він роздільно промовив всі слова.

- Це ти що забув у моїй кімнаті? – Задкуючи та якось невпевнено поставила зустрічне питання.

- Твоїй кімнаті? – Хлопець удав, що його веселить ця ситуація, але ось очі говорили зовсім про інше. Вони були такого самого темно-синього кольору й випромінювали глибину, в якій легко втопитися.

- Ой, не говори тільки, що ти не знав, що у Вероніки є донька! – Іронічно промовила. Вероніка – це моя мама. – І що ця донька я!

- Я знав не більше твого!

- Та що ти кажеш!

- Не віриш? – Його шепіт торкнувся мого вуха і я відсахнулася від хлопця на пів кроку й відчула своєю п’яткою, що позаду ліжко.

- Мені байдуже! – Промовила дивлячись у темну безодню, яка кожного разу тягнула все глибше.

- Впевнена? – Він продовжував повільно вимовляти кожне слово й обпікати ними мою шкіру.

- Ти порушуєш мій особистий простір! – Нарешті вичавила з себе щось, що схоже на речення. – Вийди, будь ласка, з моєї кімнати!

- Це ти порушила мій особистий простір! – Не відступаючи промовив. – Як змія, підповзла занадто близько й почала бризкати своєю отрутою.

- Як змія? – Ось це так порівняння, Лілю! – Тоді бійся, любчику! – Починаю усміхатися.

- Тебе? Боятися? – Він робить крок назад та починає сміятися.

- Змію! Бійся укусу! – Промовила й почала на нього наступати, як він декілька хвилин тому.

- Сірих мишей боятися не в моєму стилі! – Він відступав назад з кожним моїм кроком й відстань до дверей зменшувалася.