Частина 1

Амалія

Наступного ранку ситуація з моїм вбранням повторилася, але на цей раз мама все ж мене трохи пошкодувала й замість шкільної форми принесла класичну білу блузу та спідницю, яка сягала коліна. Образ монашки в молодості, якщо бути точним, але на диво, сперечатися з мамою цього ранку я не хотіла, тому просто кивнула в знак згоди й пританцьовуючи попленталася до ванної кімнати.

- Ти ніколи не забудеш свої танці, так? – Вигукнула мама, щойно я зачинила двері у ванну кімнату.

Мама завжди ставилася до мого хобі, як до чогось несерйозного й того, що заважає мені подорослішати, але все ж поважала мою любов і просто мовчала… терпіла й мовчала.

- Навіть і не мрій, мамусю!

У нас з мамою завжди були чудові відносини. Я ставилася до неї, як до своєї найкращої подруги, але інколи у мами прокидалися батьківські відчуття з якими вона трохи перегинала палицю. Той самий випадок з вбранням. Де ви бачили, щоб двадцятилітній дівці мама вказувала, що одягати в університет? Це мене, звичайно, дратує, але я все ж намагаюся розуміти маму, що вона просто турбується про мене і на її плечах лежить велика відповідальність – виховати мене нормальною людиною.

А ще я розумію те, що вона намагається тримати в суспільстві ту щаблю, яка повинна відповідати її новому чоловіку. Андрій – відомий бізнесмен, тому мама не хоче, щоб його «нова донька», тобто я, підривала його репутацію, цитую «непотрібними танцями» та «вуличним лахміттям».

Ранок, у порівнянні з вчорашнім, видався доволі не поганим і сьогодні по дорозі до університету я навіть забігла до маленької кав’ярні та купила великий стакан капучино з лісовим горіхом.

Кав’ярня у шоколадно-пастельних тонах. Настільки маленька, що там вміщалося лише чотири столики, але атмосфера комфорту відразу підкорила моє серце. Саме те місце для самотності… Інколи мені необхідно залишатися наодинці та просто приводити свої думки до ладу. У Києві я мала таке місце, в якому часто зависала годинами. Тепер і тут доведеться знайти щось схоже і, здається, один варіант я вже знайшла.

Я швидким темпом рухалася коридором університету, тому що за декілька хвилин вже повинна розпочатися перша пара, а я, навіть через свій розгульний стиль життя, завжди намагалася гарно навчатися та й давалося мені це легко, тому що вдало вибрала майбутню професію. Журналістика – це однозначно моє.

Нарешті відмітила на дверях аудиторії потрібний номер і щойно хотіла зайти, як попереду з’явився хлопець та просто перегородив мені прохід.

- Хей, маленька! – Промовив нахабним тоном. – Перший курс на цьому поверсі не навчається. Спускайся на поверх нижче!

- Я… Ем… - У мене просто дар мови відібрало від такої самовпевненості та нахабства, яка хвилями розносилася навкруги від цього телепня.

- О! – Вигукнув та вихопив з моїх рук стаканчик з кавою, якої я зробила лише декілька ковтків. – Те що треба!

Після цього він зробив ковток напою та повернувся до мене спиною й з легкістю пройшов у аудиторію, яка була і моєю теж.

Чудово! Ось просто прекрасним буде те, що він ще й моїм одногрупником виявиться. У мене вже на нього алергія, а що буде далі?

Я постояла на тому ж місті намагаючись привести дихання в порядок та зібратися з думками, але не пройшло й пів хвилини, як пролунав дзвінок і на мої плечі лягла чиясь долоня. Мене відразу підкинуло і я миттєво повернулася, щоб вліпити запотиличника тому, хто наважився порушити мій особистий простір вдруге за дві хвилини.

- Доброго ранку, пані. – Промовив літній чоловік зі смішними сивими бровами. – Я так розумію, що ви наша нова студентка?

Господи, я ледь не вдарила свого викладача з філософії. А чоловік, до речі, приємний… Нагадує якогось доброго героя з мультфільму.

- Так. – Ковтнувши згусток злості промовила. – Доброго дня! Я – Амалія Нагорна.

- Чудово, Амаліє! – Викладач легко направив мене в аудиторію зі словами. – Ви вже знайомі зі своїми одногрупниками?

- Ще ні. – Коротко відповіла та увійшла в аудиторію разом з філософом.

- Зараз ми це виправимо. – Чоловік пройшов до свого столу та з гуркотом кинув академічний журнал на стіл. Гучний звук привернув увагу студентів та всі, як один, звернули увагу спочатку на викладача, а потім і на персону, що досі стояла у дверях, власне, мою персону.

- Доброго ранку, студенти! – Промовив герой мультфільмів. – Віднині до вашої групи приєднується ще одна студентка, яка перевелася до нас зі столиці. Знайомтеся, будь ласка, - чоловік вказав долонею на мене і я зробила крок до нього, - Амалія Нагорна!

- Уууу… - Почувся голос з натовпу. – Ще одна зануда.

Голос належав хлопцю і я відразу відмітила якому саме. Ранковий нахаба, який поцупив мою каву.

- Самойленко! – Вигукнув викладач. – Обійдемося без твоїх жартів!

- Вибачте, вибачте, Дмитре Петровичу! – Саркастично усміхаючись промовив нахаба.

Чоловік перевів знову свій погляд на мене та промовив.

- Можеш зайняти будь-яке вільне місце. Заняття розпочинається! – Останнє він промовив гучніше, цим самим звертаючись не тільки до мене, а й до всіх присутніх.