Порятунок

З самісінького ранку в Михасиковій родині робота кипіла. Кожен був зайнятий своїм – хтось прибирав, хтось готував їсти, а йому дісталась найцікавіша – сходити в ліс і назбирати 2 кошики грибів, щоб засушити їх на зиму. Не довго думаючи мишеня рушило з дому.

Йдучи по стежці не можна було не помітити всю красу лісу. Михасик подумав, що найкраще, мабуть, роздивлятися ліс птахам. Адже вони летять і зверху спостерігають все, як на долоні. Напевно, згори не відрізнити куща від дерева, адже довжини стовбура не видно. Все здається просто суцільним полотном різних кольорів і відтінків.

З такими роздумами він йшов по стежці, вимахуючи кошиками, аж раптом не повірив своїм очам – перед ним наче килим розстелився з грибів. Ото радощів було – він жваво назбирав повні корзини і сів перепочити на пеньку. Аж раптом небо затягнули темні хмари і засвистів сильний вітер. Ось-ось почнеться дощ. Михасик взяв гриби і сховався під найтовстіший дуб який був поруч. Так він розраховував не дуже намокнути. Почало накрапати. Далі каплі ставали все більшими і більшими,  густішими і густішими. Листя, здригаючись від сильного дощу, ніби підспівувало своїм шелестом. Повітря стало пахучим і чистим. Невдовзі дощ скінчився, але мишеняті зовсім не хотілося повертатись додому. Він продовжував стояти під деревом, мов зачарований, милуючись красою довкола. Коли все таки вийшов з-під дерева він помітив на небі райдугу – раніше він про неї чув лише з казок, які йому мама або тато читали на ніч. Вона здавалася ось тут, поруч-поруч, але водночас так далеко. Кольори були настільки яскравими, що нагадували одну суцільну різнокольорову нитку, яку хтось протягнув зверху прямісінько до небосхилу. Намилувавшись райдугою він взяв свої кошики з грибами і пішов.

Подолавши майже половину шляху він побачив в траві під кущем жука-оленя, який заплутався в павутинні. Михасик не роздумуючи поставив кошики і тільки-но нахилився, щоб допомогти бідоласі, як почув позад себе кроки. Оглянувся і йому аж дух захопило. То підкрадалась лисиця. Її жовтогаряче хутро було ледь-ледь помітним серед стовбурів дерев. Забувши про все на світі, і про гриби, і про жука-оленя, Михасик щодуху дременув звідти. Він біг, з однією думкою – заплутати сліди. Адже ця хижачка точно не дасть йому шансу вижити. Він біг між кущами але все одно чув, що за ним женуться. Аж ось довгоочікувана схованка – розламаний стовбур дерева. Він чимдуж дременув туди і з острахом виглядав. Лисиця підбігла, але зробити нічого не може – лапами Михасика не дістати звідти. Вона крутилась-крутилась, вертілась-вертілась. Та так ні з чим і пішла геть.

Трохи віддихавшись Михасик висунувся, оглянувся ще раз, а тоді вже повністю вийшов. Надворі починало сутеніти. Мишеня намагалось зорієнтуватись, з якої сторони він прибіг сюди. Йому треба було обов’язково повернутись і спасти з павутини жука, а також забрати гриби додому. Недовго поблукавши він все-таки віднайшов шлях.

Жук-олень уже навіть не смикався – він так сильно заплутався, що просто лежав нерухомо на землі. «Зараз я врятую тебе» – бурмотів собі під ніс Михасик, визволяючи його. Кілька хвилин – і цей красень був врятований. Він подякував Михасику за допомогу, ступнув кілька кроків, підняв трохи вверх свої могутні, як броня роги і гордо злетів уверх. Мишеня якийсь час дивилось йому вслід. Він пишався собою, адже якби не він, то скоріш за все цей бідолаха всю ніч пролежав би нерухомий, обплутаний павутиною. Але тепер він полетить додому до рідних. З такими думками він взяв свої корзинки і попрямував додому, поки зовсім не стемніло.