Розділ 1

Notes:
Невеличка замальовка, натхненна відео про те, що під пісню «Мексиканець» гурту «Цвинтар» можливо зробити непрямий масаж серця^^

***

   Після тижнів хуртовин і темряви нарешті видався ясний день. Мороз досі кусав за ніс та рум’янив щоки, однак небо радувало око блакиттю без жодної хмаринки, а на гострих, схожих на бивня мамонта, бурульках, що загрозливо звисали з дахів, мерехтіли сонячні спалахи. За ніч випав сніг, утворивши обабіч доріг невеликі кучугури і вкривши асфальт білим пухнастим килимом. Годинник показував пообіддя й, попри те, що сьогодні був вівторок, кафешки на центральній вулиці не нарікали на брак клієнтів. Де не глянь квітнули усмішки й парувала кава в паперових стаканчиках.

   Лише один хлопець не всміхався, сховавши невдоволений вираз обличчя у в’язаний шарф, гучно шаркаючи нерозчищеним тротуаром. Його висока сухорлява постать виділялася на тлі зимового пейзажу жовтогарячою паркою і великим гітарним чохлом за спиною. Сніг бадьоро хрускотів під тракторною підошвою чобіт, а він уявляв, що це тріскотів хребет його наволочі-колишнього.

 «Пробач, Владіку, але нам треба розстатися. Я довго думав і усвідомив, що в якийсь момент ми пішли різними шляхами. Я прагну до розвитку, навчання, нового досвіду, а ти, попри вищу освіту, скнієш у своєму салоні по вуха в собачій шерсті! Хоча міг би грати в оркестрі в Чехії, тебе ж запрошували! Колись ти єдиний міг досягти рівня мого інтелекту, однак тепер відчуваю, що ти тягнеш мене на дно, тому прощавай. Так буде краще для нас обох. Дякую за все»

   Учергове згадавши ранкове повідомлення, яке вразило його ніби крижана злива в розпал літа, Владислав зі злості копнув купку снігу, здіймаючи хмаринку мікроскопічних сніжинок. Він так захопився власними думками, що аж підскочив від ревіння нахабної БМВ, яка раптово промчала повз. Потім не стримався і лайнувся вголос.

 – Тільки подивіться на цього психолога недобитого, – пробурчав собі під ніс молодик так, щоб не привертати увагу перехожих. – Отже, коли йому конче щось було треба, дзвонив навіть серед ночі, а тут накатав простирадло з типовими бундючними фразочками – і бувай рік стосунків. «Владік»… Скільки разів просив так мене не називати, дідько… Навіть кинути мене по-людськи не зміг… Дідько…

   На останніх словах у нього скінчилась отрута й у шепоті лишився тільки глухий біль. Влад мимохіть шморгнув носом, цього разу явно не від холоду. Так, він лютував, але не збирався брехати самому собі, що його аж ніяк не зачіпало це розставання. Серцю, яке дійсно кохало, завжди потрібен час, аби знову зібратися зі шматочків.

   Вони з Давидом познайомилися торік на вечірці спільного приятеля й відразу знайшли спільну мову. Обидва цікавилися музикою і мистецтвом, мали схоже почуття гумору. Під час подальших зустрічей між ними легко зав’язувалися розмови, а час пролітав непомітно. Вони могли гуляти парками, площами і закутками міста до глибокої ночі, не набридаючи один одному. Так плавно їхня дружба переросла в закоханість. Щоденні повідомлення «Як ти?» у месенджерах, довгі телефонні розмови, подарунки, щирі усмішки – від цілковитої уваги бойфренда Владислав почувався особливим і також намагався висловлювати кохання не лише словами, а й діями. Відмовлявся від посиденьок із друзями, щоб вистояти кілька годин у черзі й придбати квитки на виставу, на яку мріяв потрапити Давид. Або в перервах між клієнтами в грумінг-салоні слухав лекції, аби краще розбиратися в доробку художника, на чию виставку вони збиралися сходити вдвох. Сам Влад також насолоджувався такими побаченнями, бо полюбляв культурні розваги. Його надихали яскраві барви, звуки оркестру, живі емоції, пишні вбрання. Хлопець почувався щасливим.

   Допоки в його квітучу весну раптово не вдерлася зима. Раніше Владислав гадав, що найгірше в стосунках – сварки та крики. Він і уявити не міг, як отруює серце байдужість. Із часом Давид почав писати все рідше, їхні побачення стали коротші, а якщо вони й зустрічалися, то між парою відчувалася прохолода. Давид залипав у телефон, доки Влад щосили стискав бильця театрального крісла й усвідомлював, що ненавидить кожну секунду чергової п’єси. Хлопець відчував, що невдовзі пролунає останній дзвінок і опустяться портьєри, але не хотів цього визнавати... Що ж, у світі не існує безкінечних історій. Ось і його добігала кінця.

   Влад хутко начепив навушники та ввімкнув перший-ліпший плейлист. Гучна музика завжди допомагала йому притлумити негативні думки. А почервонілі очі можна було списати на мороз. Звук час від часу переривався, з’являючись то в правому вкладиші, то в лівому, і хлопець сердито стукотів по ним у марній надії, що це чимось зарадить. Наступну в черзі пісню він знав майже напам’ять.

Де духи йдуть у танець, де місяць на горі

Там п'яний мексиканець сидить на цвинтарі

Блідий, як мертве тіло, самотній одинак

Він п'є свою текілу, і він співає так...

   Ось його увагу привернув схвильований натовп попереду. Кілька людей схилилися над тілом чоловіка, який нерухомо лежав на снігу чорною плямою. Хтось викрикнув:

  – У нього немає пульсу! Викликайте «швидку»!

   Дівчина років п’ятнадцяти схопила мобільний і тремтячими пальцями вбила потрібний номер. Інші перехожі продовжували ніяково стовбичити поруч, непевні, чим зарадити так, аби не нашкодити.

   Владислав знав, що в такому випадку рахунок іде на секунди. Колись він проходив курси першої допомоги, і хоча в нього було вкрай мало досвіду, хлопець зрозумів, що був тут єдиним, хто міг би допомогти. Молодик рішуче розштовхав роззяв і суворим голосом віддав команду: