Розділ 7

Жанна заходить до квартири брата та кидає на нього здивований погляд.

-Всім доброго ранку. Ось твої речі.- каже подруга та вручає мені пакет.

-Дякую.- кажу я і йду до ванної перевдягатися.

 Коли нарешті набуваю звичайного вигляду виходжу з ванної та прямую на кухню звідки чую голоси.

-Ось і вся історія.- каже Арем, мабуть розповівши про наші вчорашні пригоди.

-Кошмар.  Але я не зрозуміла, чого вона на тебе образилася і пішла.- питає брата не помічаючи мене.

Не хочу говорити про поцілунок Артема, тому вирішую трохи прибрехати.

-Сказав мені знову, що я не вмію кохати, тому мені не зрозуміти його стан.- кажу я.

-Зрозуміло. Знову мій брат в своєму репертуарі! Знала б що ти будеш ображати Злату, ніколи б не просила її допомогти. Сам би розбирався зі своєю дівчиною!- каже гнівно Жанна.

-Я вже вибачився.- каже винувато Артем.

-Може поїдемо додому?- питаю я і дивлюся на Жанну.

-Добре. Поїхали.- каже вона і ми залишаємо квартиру хлопця.

З цього моменту минає два тижні. І ось сьогодні ми з Артемом запрошені на зуручини до Руслани. Хлопець заїджає за мною і ми прямуємо до кафе.

-Як справи?- питає Артем.

-Дякую. Все було добре, до зустрічі з тобою.- кажу я дивлячись у вікно.

-Та ні. До зустрічі зі мною в тебе було не цікаве, сіре життя.- каже він всміхаючись.

-За те тепер кожен день бійки, заручини, свята та розваги.- кажу я.

-Чому ти все сприймаєш в шипи?- каже хлопець.

-Незнаю. Можливо мені просто  не подобається грати у фіктивні стосунки?- питаю я глянувши на нього.

-Хочеш справжніх?- каже всміхаючись.

-Тільки не з тобою! Щось у тебе сьогодні занадто грайливий настрій!- кажу я, оглядаючи його.

-Мабуть скучив за тобою! Все таки два тижні не бачилися!- каже він дивно на мене поглядаючи.

-Ці два тижні були для мене наче мед.- кажу я, дивлячись на дорогу.

- За те в мене, була дуже складне відрядження. – каже він.

-Жаліти не буду. Нехай тебе твоя Руся жаліє.- кажу я.

-А як там твій Леонід?- питає Артем питаючи серйозно.

-Все добре. Зу стрічаємося. Він дуже гарна людина. Незабаром хоче відкрити власну справу.- кажу я.

-Яку?- питає з цікавістю мій наречений.

-Він дуже гарний  кухар-кондитер. Робить гарні торти на замовлення. Тому хоче відкрити своє кафе. – кажу я.

-Цікава справа для чоловіка.- каже з сарказмом.

-Це мрія всього його життя.- кажу я, згадуючи Лео в думках.

-Радий за нього. А яка в тебе мрія?- раптом спитав Артем.

-Ну моя мрія збулася. Я хотіла стати дизайнером і я ним стала.- кажу я.- А ти?- спитала я.

-А я мріяв стати слідчим та розслідувати складні справи, знаходячи злочинців.- каже Артем мене дивуючи.

-Ніколи б не подумала.- кажу я.

-Може тому, що ти мене погано знаєш?- каже Артем.

-Мабуть. Але нам і не важливо знати багато один про одного. Скоро я сподіваюся все скінчиться і ми повернемося до звичного життя.- кажу я, бачачи, що ми приїхали на місце.

Артем виходить з машини, відчиняє мені двері, дає свою руку  і ми прямуємо в кафе. Сьогодні моя сукня персикового кольору,  трохи нижче колін, взуття на підборах. Артем виглядає, як завжди шикарно в своєму костюмі темно синього кольору.

-Ти готова, моя люба?- питає перед входом в кафе, нахиляючись до  мого вуха.

-Завжди.- кажу натягуючи посмішку.

В кафе дуже багато людей. Бачимо винуватців події і йдемо привітатися. Мені здається, чи Руслана взагалі ні на кого не дивиться окрім Захара. А він теж не відводить від неї очей. Гарна була б пара…Якби не Артем.

-Доброго вечора,- вітаємося ми з Русланою і Захаром.

-Доброго.- вітається Захар.

-Дуже раді бути присутні на такому святі.- каже Артем.

-Ми теж раді поділитися своєю радістю.- каже Руслана.

Далі починається церемонія заручення.  Після  Захар з Русланою дуже щасливі  хочуть сказати щось та беруть мікрофон у ведучого.

-Дорогі наші гості. Ми б дуже хотіли поділитися з вами радістю, якумені сьогодні повідомила моя кохана. Ми скоро станемо батьками. Руслана вагітна.- каже Захар.

Переводжу погляд на Артема, який тримає стакан з алкоголем. Він буквально висусує його і прямує геть з кафе. Біжу за ним. Він сідає в авто. В останню секунду заскакую і я.

-Куди ти? Ти випив! Давай викличемо таксі.- намагаюся його вмовити.

-Я не можу в це повірити!- кричить він, не чуючи моїх слів.

-Артеме, зупинись, поки ми не потрапили в аварію – кажу я, але авто лише набирає швидкість.