тридцять.

Я знала – ранок буде важким, але не настільки.

Після темного сна я не бачила інших. Мої зіниці не прикривались, навіть на мить. Біла стіна стала найголовнішим об’єктом на, якому я весь час була зосереджена. Тіло уже боліло від пекучої втоми. В моїй голові утворювались нитки спогадів, які переплітались між собою кожної секунди, а мої кігті намагалися розплутати їх.

Крижана вода зі стакана потекла моїм горлом, а після цього її краплі уже стікали по моєму обличчю. Магія, як вулкан, вирувала мені увесь час і вона небезпечна. Небезпечна до крові, до болю, до смерті… І це не моя вина. Зовсім, не моя. Я це уже освідомила.

Це й дзвінок був очікуючим. Голос Марка зовсім не тремтів, він був таким ж, як в перші дні нашого знайомства. Після розмови я почала одягатися, та так щоб мені було зручно. Як на диво, я впоралася за п’ять хвилин. Можливо, я востаннє ступаю по цій підлозі. Я не знаю. В цю мить, я нічого не знаю. Я провела своїм поглядом по всьому будинку. Моєю зупинкою був диван і стіл навпроти нього. Уява відобразила в моїх очах статуетку, а я пригадала це. Назавжди закарбувала у своїй голові справжню себе. З полиці, дзвінким звуком, я забрала ключі. Вони виконали свою справу – зачинили ці не скрипучі двері. Я повернулася спиною до будівлі, а мої легені на повну увібрали у себе повітря насичене таємницями, правилами, які вмить можуть розколотися.

Хвилювання відчувалося тільки у повітрі, і те лише самі найтонші нотки. Його не було видно на обличчях цих людей, які стояли в лінії тримаючи в руках генрівську зброю. Не тільки я знала це й ранок, його очікували усі, а історія уже виділила у собі сотні сторінок для чіткої розповіді страшних подій.

-Віано, охорона містечка може увійти під твій контроль?

Мій погляд відірвався від зброї, тепер я дивилася на керівника Віуклі. Обличчя тепер повністю відображало його справжній вік. Здається останнім часом, усмішка не навідувалась до нього, а очі давно не бачили спокійної ночі.

-так, звісно.

Можливо, його губи і зробили рух схожий на усмішку та увесь він відображав безмежну лють, і їй не було кінця.

-обирай найкращу зброю, - він замовк, але через секунду продовжив. -  Я маю надію на тебе, Віано, не спали її у чорний попіл.

-навіть, якщо і буде попіл, я його зберу та відновлю вашу надію назавжди.

Я розвернулася та попрямувала до Майка, який уже чекав мене у автомобілі. Він підвезе мене на головний кордон.

Сівши в грубе сидіння, я одразу відчула тепло. Юнак відірвав свій погляд від папірців, які блистіли жовтим відтінком. Ми без слів, довгий час, гляділа один одному в очі. Його глибокі очі зводили мене з розуму, здавалось вони світилися у ночі. Його губи ніколи не перестануть вабити мене, не маючи ніякого відтінку. Я запам’ятовувала кожну рису його обличчя.

-ми запізнимся, чи вороги почекають? – це визвало у мене усмішку.

-ми ж, завжди, тільки затримуємся.

-ти права.

Я взяла його за руку. Срібний браслет Майка доторкнувся до мого зап’ястя і я відчула холод який увібрався у біжутерію ще надворі. Наші тіла були близькі, але хотілось більшої близькості і ми її отримали. Зараз, в цю мить ми зливались в теплому поцілунку, який переростав на пристрасний. Його рука розгулювала по моєму тілу, мураху в раз з’явилися на моїй шкірі. Мої груди вбирали кожен стукіт його серця. Очі заплющились, і здавалось більш ніколи не побачать світ.

Дорога була швидкою. Колеса з шумом везли нас у назначене місце. Я ще ні разу не відпустила руку Майка, а він мою. На своєму тілі я відчувала усю важкість одягу та зброї. Хвилювання ще не дістало мене та я уже чую його дотики. Перед моїми очима розтягнулась картина, на якій кожна рослина займала свої місце. Сонячні промені яскраво доторкалися до мого обличчя, цього разу мене це зовсім не турбувало.

На останок Майк обійняв мене і моя перша сльоза, за сьогодні, лишила свій слід на його футболці.

Ні, мене не залишили одну. Навколо мене було зо двісті генрів. Поглянувши у правий бік я помітила Філу, яка усміхнулась мені, і в це й раз я відповіла її такою ж усмішкою. Вона також буде битися. Ми будемо в одній групі.

-пані Віано, ось карта сховищ, - мені у руки просунули папірець і я пригадала його, ось, що тримав Майк коли я сіла в автомобіль. – якщо усе буде кепсько, то це допоможе вам.

-спасибі,- я заглянула у його голубі очі, і зловила ту іскорку, яку має кожна людина перед важким боєм за справедливість.

Мене завели у маленький будиночок. Просидівши в ньому деякий час, я взнала усю теперішню ситуацію.

Магістр наступає, на його боці не тільки люди, а й тварини. У нас не було уявлення про його підготовку, ми не знали чого нам очікувати. Камінь з силою захований під землею, куди прохід може визначити тільки одна людина. У нас є час до вечора. Атаку він почне саме тоді.

Я чекаю усього. Найкращого і найгіршого. Кінцевий етап наступає?