двадцять сім.

-Майке, у мене його з роду не було. – її голос став причиною відсторонення від моїх думок.

-керівник запевняв, що можу звернутися до тебе. Отож, можливо, ти його маєш.

Кружка, яка секунду тому відчувала на собі елегантні пальці Філи, з дзвінким звуком стала на стіл навпроти нас. Краплі від чорної кави, яка встигла охолонути, знайшли свої місце на скляному столі. Дивлячись на них, на їх положення, кожен уявить собі свою картину. Це було як поле, у ньому безліч засинаючих квітів. Кожна краплинка грала роль різної квітки, а інші краплі опинилися на зоряному небі. Мій погляд на довго затримався на столі. Бажання назавжди з’єднатися з природою закипіло і ще більше.

-Ендрю! – дівчина володіла сильним голосом і я б не сказала, що її місце оберігати, якісь каменюки. Місце наказів, бою, жорстокості, впевненості чекає її.

-ти дійсно його не маєш? – це й юнак очевидно не любив помилятися.

Хитання голови дівчини – перечення, поставило крапку.

Глибока тишина не довго тривала. Двері, напрочуд, відчинилися так тихо, що я ледве стрималась не зойкнути коли почула голос Ендрю.

-нам потрібно надіслати запит до моєї тітки. Нехай подивиться у себе фенетовий камінь.

-можливо, він в нас є. Мені заглянути? – це й хлопчина неймовірно підходив Філі, їхня зовнішність грала між собою пекельну гру.

Його волосся недавно отримало новий колір – білявий. Тому вони стали зовсім різними, але такими схожими та близькими. Хоча погляди Ендрю затримувався тільки на зброї, а звабливий погляд Філи змилувався тільки на паперах.

-ні. Я чітко пам’ятаю, що фенетовий камінь переправили в інший склад.

-добре, слухаюсь. – блондин покинув нас.

-Майке, навіщо він тобі? – я підсунулась  ближче до нього.

-мені не потрібен, це прохання Віуклі.

-зрозуміла.

-ти не проти, якщо після цього нудного місця я тебе покличу в більш інтригуюче. - він почав розсовляти справжніми загадками.

-поскоріше б позбавитись цих цікавих людей. - моя усмішка дала йому ще більше впевнитися, що моя згода щира. 

Коли ці обоє злилися в справах та перечитуванні деяких паперів, я взялася детальніше оглядати кімнату. Стіни, з жорстоким темним відтінком, вбирали в себе усе світло, яке ледве лилося з вікна. Також на них можна було де-не-де розглядіти мініатюрні лінії, таке відчуття, як маленьке дитя з тонким пензликом в руках творило цю реальну красу. Лінії були різноманітні, виділялися золотистим кольором, вони настільки привертали увагу, що час минав швидко при розгадці слова, яке таїлось за ними. Кімната містила у собі широкий диван темно зеленого відтінка, скляний стіл з купою речей та широке крісло біля нього, його і зайняла Філа. Голова повернулася у інший бік і мої зіниці звузилися щоб розгледіти природу за вікном. Сонце високо на небі роздавало свої промені. Та штори гордовито не давали прохід променям саме в цю кімнату. Одна з пташок знайшла свої місце, на перепочинок, під цим вікном. А на дереві, яке сміливо стоїть тут уже вдосталь часу, по гілках стрибають схожі пташки.

-усе. Інше зможеш зробити сама. – після цих слів хлопчина підвівся, а я за ним.

Ми вийшли з будинку та направились тією ж дорогою до авто. Я зуміла скрити це від них. Усмішка була переможною, але я розуміла, що його потрібно буде повернути, над цим я подумаю.

Наші руки міцно тримали одна одну, а очі кожну секунду пересікалися. Кроки були повільними, а емоції швидкими. Кожен його дотик дарував мені голосний стукіт в серці та маленькі метелики у животі. У мені палає початок справжнього кохання. І якби важко нам не було продовжувати його разом, я надіятимусь зберегти хоча б іскри.