двадцять п'ять.

Мої кроки не були швидкими. Я діяла з обережністю. Якщо мене впіймають, більше сюди я не потраплю. Тіло плавно відхилялося від старих речей, якими був заставлений вхід. Це відвертало увагу та підтверджувало вигадане. Спереду мене появилися темного відтінку двері. Довелось пару секунд щоб у темноті руками зловити ручку. Холодну ручку дверей. Я обережно відчинила дверцята з сухого, важкого дерева, яке ховає в собі безліч таємниць. Ліва нога перша ступила на поріг, за нею права. Тіло відчуло різкий вітер, який пронизував тіло своїми холодними кігтями. Зіниці розширилася для того щоб краще побачити те, що знаходиться тут у темноті. Руки проводили легкі рухи по стінам малюючи загадкові візерунки. Стіни здавалися вологими та неймовірно загадковими. Я примружилась. Бачу силуети коробок. Підійшла туди та зразу впустила, ще вологу руку від стін, в середину коробки. Це кристали. Колючі, приємні та теплі на дотик кристали. Я взяла один із них в свою долоню. Моя сила ринула на зовні гарячим потоком. Фіолетове світло перед моїми очима. Я бачу кристал зараз набагато краще. Він незвичної форми, яка має силует незнайомого для мене та самої природи тварини. У ньому більше білосніжного, холодного відтінку. Лиш де не де я вловлюю крихти фіолетового. І саме ці крихти дають мені неймовірну впевненість в собі. Ось, що мене кликало до себе. Це він. І я його тримаю у своїх руках.

-Віано. – це й голос тихий, адже далеко, але я його почула.

Дихання почало втрачати свій звичний темп. Долоня сильніше стиснула кристал.

Я вернулася тим шляхом, яким заходила сюди. Спокійно вийшла з дверей. Мене кликали з вулиці, в це й час усі так і залишились на своїх початкових місцях.

Вийшла на двір. Спиною до мене, як в перший день, стояв Майк з Стейл Віуклі. Вони ще, досі, були сконцентровані на розмові. Руки керівника жваво розмахувались у різні сторони, в один із рухів заділи рукав зеленої сорочки хлопчини. Голова молодшого повернулася в мій бік, за нею і керівник. Саме тут я дала собі секунду задуматись над тим: чи не рідні вони? Їхні очі однаково блищали на сонці, не втрачали свою красу в темноті. Плечі такі ж широкі та у любий час готові до битви. Руки завжди знали місце кинжала. Ноги були спритними, від них складно втікти. Одне лиш відлічало їх – шрами.

-де ти була?

-я у вбиральні. – з кожним разом у мене це виходило краще.

-ми їдемо до правління. – здається голос майка відображав усмішко от тільки не обличчя.

-до кого?

-я направив вас до Філи, - у горлі ком, який проковтнувся залишивши після себе подряпини, та Віуклі від цього не страдав, а спокійно промовляв, - заберіть деякі документи та познайомтеся.

-пішли?

-так. – «ні», я не хочу побачити її знову так швидко. 

Наступну дорогу ми долали на машині. Майк розслаблено управлявся з кермом.  На передньому сидінні я майже засинала тримаючи руку біля своїє правої широкої кишені. За вікном з незвичною швидкістю пролітали густі дерева. Їхні гілки майже доторкалися до машини. Сонце заховало своє світло під густим покривом ліса. Лиш звуки птахів давали мені знати, що тільки розцвітає теплий ранок.