двадцять чотири.

Наші ноги ступали по грубій землі,  а теплий вітер почав лоскотати тіло. В моїх руках був кинджал, який перед виходом дав мені Майк. Очі зіщулилися від сонячних променів, зіниці розширювалися під яскравим світлом. Спина боліла від кожного мого кроку. Роздумувала від чого і зрозуміла, що спальні місяця тут не з найкращих.

-Майк!, – гукнула, досі, сонним голосом, - куди ми йдем?

-до керівника.

-він живе у лісі? – ми направлялися в то саме місце, де моє тіло відчуло справжню свободу та щастя. У думках, як пекучі іскри, спалахнули моменти і , як іскри почали обпікати, але не боляче, а тепло та ніжно, як руки Майка на моїй напруженій талії. Відповіді від нього не було, я вже встигла забути про запитання. Він пальцями своєї напруженої руки пробігся по листям старого дерева, залишивши після себе тільки легкий рух зелені.

-Віуклі, знає це місце ще зі свого дитинства. Приїжджав сюди тренуватися, тут є місця заряджені енергією, - лиш я хотіла промовити запитання, як відповідь промайнула одразу, - на цій землі жили маги-генри, які тільки починали розвивати цю силу. Наше життя було в їхніх руках. Кожен де жив працював з силою, вивчаючи її, тим самим вони утворювали квадрати енергії. Ставши всередину цієї фігури уся твоя сила проявиться навколо тебе. Таким чином можна взнати скільки її в людини і навчитись контролювати її. Твоє тіло буде предметом навколо якого здіймається велика буря, раз на раз вона буде ударяти струмом.

-м-м-м, зрозуміло. Так, керівник один там?

-ні, тут його сім’я. Переїхали коли усе загострилося. – після слів він взяв мене за руку та я, ледве не намочившись, переступила струмок.

Мої очі помітили будинок в далині, та ноги розуміли, що дорога очікує ще довга. Стежка уся покрита густими травами. Здригнулася коли відчула не приємну пекучість на моїй щиколотці, відігнувши спортивні штани, які ще зранку одягали майже засинаючи на ходу, я помітила тоненький поріз. Оглянула місце, де я стою, побачила гострі кінчики рослини. Відірвавши її з корінням покритим сухою землею відкинула. Рука обережно розгинали високі трави, тим самим вбираючи в себе різкий їхній запах. Легені розширилися, щоб прийняти нову порцію літнього повітря, яке уже з великою швидкістю направлялося до них.

Менше ніж за десять хвилин ми були на місці. Переді мною стояв такий ж самий будиночок, який я зустрічала в містечку. З гострим дахом, з стінами покрашеними в вершкові тони, з дверима, які не скриплять та мають грубо коричневий відтінок. Вікна завішані фіранками, які старанно прасувала жіночка стараючись не пропалити ніжну тканину.

Майк підійшов до дверей та тихим звуком постукав у двері. Вони відчинилися за мить і вийшов Віуклі. Щось змінилося в його вигляді, зморшки уже виднілися по всьому обличчю, а шрам набував гіршого вигляду. Подихи були важчі, але такі ж сміливі та контрольовані.

-вітаю, проходьте. – усмішка зовсім не помінялася.

Усередині все здавалося просторішим. На стінах не висіли картини, на полицях замість книжок своє місце зайняла зброя. На стіл старенькі руки жіночки розставляли посуд до чаю та солодощі. Мій шлунок пригадав сьогоднішній ранок коли я не їла нічого.

-присідайте.

Одним рухом ми сіли з Майком один біля одного, навпроти нас керівник, а біля нього повільним рухом присіла літня жінка. Її сукня була радіснішою від усіх наших лиць. На ній були зібрані усі кольори веселки. Руки складені одна на одну, зовсім не тремтіли від старості. 

-радий, що ви зблизились. – він підносив до уст кружку гарячого чаю, в яку декілька секунд тому добавив три чайні ложки білого, як кришталь, цукру.

-ми прийшли сюди потренуватися, але вирішили завітати до вас. – говорив юнак.

Мій погляд був зосереджений на маленьких дверях ззаду жінки. Ще з першого мого кроку я помітила їх. Я хочу попасти туди.

-Віано, ти навчилася контролювати силу? – це запитання від керівника звільнило мій погляд від дверей та поміняло своє місце на його очі.

-так.

-невже. Коли?

-у мене було вдосталь вільного часу. – швидка усмішка на моїх вустах.

-перевіримо це на квадратах енергії.

-Майк, знаєш, що небезпечно.

-знаю, це було першим місцем куди ви мене привели. – це й факт я від нього не чула.

-до речі, познайомтеся. Ді Віуклі – моя мати.

На знак поваги ми поклонили голову та осміхнулися. Вона, досі, не проронила ні слова.

-кажеш, вирушаєш туди зараз?

Допивши чай зі своєї кружки хлопчина відповів:

-спершу, мені потрібно поговорити з вами.

Мої руки відчинили дверцята, ті самі маленькі дверцята, я ступила на першу сходинку та зупинилася прислуховуючись до звуків. Майк з керівником виходили на двір в жвавій розмові. Ді взялася за читання книги в іншій кімнаті, а я відійшла у вбиральню. Та саме зараз стояла перед акуратними сходами, які вели тільки вниз, застеленими темнотою та холодом. Це місце зовсім не те де бережуть не потрібні речі. Саме так про це місце відізвалася пані Віуклі коли почула моє запитання, це було її перше і останнє речення до нас.

Я спускаюся в те чого не знаю та не бачу, але відчуваю. Я готова віднайти там усе, навіть, якщо це є в мене.