сімнадцять.

Кепсько. Тільки я заїхала на територію, як моя голова відчула різкий біль. Рука відчинили дверцята машини. Я вийшла, відчула те повітря, яке зовсім інше. Голова ще, досі, болить. Мої вуха вловлюють тільки тишину. Занадто тиху тишину.

Зайшовши всередину університета я не бачила нікого. Він пустий. Так, ранок, але учні мають уже готуватися до уроків. Мені потрібно на третій поверх, кабінет керівника. Підійшла до ліфта, так буде швидше. Не працює. Немає електрики. Я почала підніматися сходами. Очима почала шукати кабінет, який мені потрібен. Знайшла. Підбігла. Почала смикати ручку. Невже, нікого немає. Паніка почала воскресати в мені, перемішаючись з білью в голові. Всередині себе я відчула жар, який тік, усе життя, по моїй крові та вбирався в кістки. Тримай. Тримай, Віано, її в собі.

В нашу територію ввірвалися, і я впевнена, що це було не законно. В мені вирувала надія, що з керівником, Майком та іншими усе добре.

У мене не було ідей, що робити далі. Тому я попрямувала до свого, тимчасового, будинку. Дивна поведінка, але я безмежно хотіла спати. Усе ввійшло на задній план. Я лягла на ліжко та за хвилину мої очі замкнулися, немов, назавжди. Сон потягнув мене вниз, вниз, ще нижче, аж поки не ввібрав мене у свою пастку.

Я спостерігала за цим всім з верху, з небес. Метушня. Всі швидко збирають свої речі на виїжджають зі своєї рідної землі. Страх відчувається в повітрі. Мій погляд зупинився на університеті. Там така ж сама ситуація, але я не бачила того за кого найбільше переживала. Їх немає. Приблизилась та в моїх очах різко змінилася картинка. Я всередині, в кабінеті Віуклі. Спостерігаючи за емоціями на їхніх обличчях було зрозуміло, що втілився їх страшний сон. Сталося то чого вони, дійсно, боялися.

-Віана в місті? – ось перше питання від Майка.

-ні.

-не будете їй повідомляти? – друге.

-прийдеться, але не зараз.

-ми ж виїдем звідси, як вона взнає? – третє.

І саме на цій цифрі він не стримався. В його очах горіла лють. Кулаки стискалися кожної секунди все сильніше.

-я попіклуюсь про це. – промовив юнак та вийшов з кабінета, залишивши Віуклі одного. Він справді добре його знав.

Так ось через кого зараз я бачу це й сон.

-вони напали на нас. Магістер насмілився це зробити за багато століть. Він залякує нас, наш народ. Це й покидьок хоче у своїх руках тримати камінь, у якому замурована його сила, яку він втратив ще будучи юним дурачком. Багато років він жив в муках, в болючих муках. Магістер віддав камені те, що було надією для порятунку усього світу, не тільки нашого, ай людського. Його помилку, як думали усі, не виправить ніхто, але появилася ти. Ти, Віано Нейліс, народилася з тим з чим він розлучився багато століть тому. У своєму тілі ти тримаєш ту силу, але пам’ятай вона не така, як була в нього – вона мудріша та сильніша. Та у його голові почав складатися план, він оброблював його кожний день, нікому не говорячи. І ось він почав втілюватися в реальність. 

Крапка. Ось, що мені потрібно знати саме зараз.

Сновидіння випустило мені зі своїх кігтів, які тримали мене у весь цей час. Я розплющила очі. Мені знадобилася кілька секунд зрозуміти і впевнитись, що я вдома. Я кинула швидкий свій погляд на вікно і те, що відбувається за ним. Тишина. Тільки, вітер осмілився наспівувати свою пісеньку. Уже вечір. Не зважаючи на те, що я спала, усе одно відчувала втомленість. Скинула з себе ковдру, яка була пом’ята, встала та направилась в вітальну. Підходячи до дверей, я сильніша почала відчувати те, що відчуваю з самого пробудження. Не можу пояснити, що це навіть самій собі. Спускаюся сходами. При тому позіхнувши до десяти разів, побачу Майка і дам підзатильника за те, що проникнув в мій сон і не дав виспатися. Тіло знову хотіло відчувати тепло від ковдри, але аж ніяк не хотіло відчувати прохолодний вітер, який обвивав мою спину. Мурахи почали бігати по тілу, від холоду. Я повернула голову та знайшла звідки віє вітер. Мої руки зачинили вікно. Не могла згадати чому воно було відчинене. Нарешті дійшла до вітальні. Тепер я знаю причину відчиненого вікна. Вона сиділа на дивані, гордо, як у себе вдома.

-не думала, що ти так довго спиш, Ві-ано, – останнє слово, моє ім’я, воно промовила розтягуючи. – рада тебе бачити, знову. – смішок.

-взаємно, Філа. – мій голос звучав глухо і зовсім не щиро.