шістнадцять.

Саме з вечірки, такої ж вечірки, усе розпочалося. І не знаю, можливо, тепер кожна вечірка у, якій я буду брати участь, приноситиме відповіді на запитання, або ж самі ці питання.

Важко сказати, що було щось цікаве сьогодні, але легко сказати, що саме зараз я одна сиджу на веранді. Мої думки розлітаються разом з падаючими зірками на нічному небі. Екран смартфона відображає 01:34 годину. На дворі прохолодно та мене це не хвилює, надіюся звикну за час. Я вирішую усі свої проблеми в голові. Та, як би не хотілося, у мене це не виходить.

-збираєшся захворіти? – голос ззаду мене.

Я повернула голову та помітила Ріну з пледом в руках.

-тримай. – простягнула до моїх рук теплий плед. – чому вийшла?

-хотіла побути одною. – моя правдива відповідь дівчині.

-сьогодні зранку уже їдеш?

-мг. – я почала накриватися приємною тканиною.

-Віано, не хочеш розповісти, що сталося з тобою за останній час? Тобі ж ніхто не встановлював правила, щоб щось не говорити. – засміялася.

Ох, Ріно, якби ж ти знала, що говориш правду.

-я ж розповідала вам.

-я знаю тебе сто років. Не вірю, що ти могла поїхати до батьків і так з легкістю з ними жити. Твої нервові клітина уже б усі вимерли.

Мої зіниці дивилися тільки на небо, у якому шукали надію на виправлення усього, що може статися. Я не маю здібностей, які б бачили, що відбудеться в майбутньому, що відбудеться завтра і , що відбудеться через хвилину та я маю силу, яку, досі, не можу вивчити, але вона може врятувати когось, принаймі мені так внушають.

-подруго? – взявши за руку пробуджувала мене від думок Ріна.

-я ніколи не хочу скривати від вас, особливо від тебе, те, що твориться в моєму житті та й порушувати те, що не маю також не хочу.

-короче, у тебе тупий кут.

-ооо, точно, факт кажеш. – я ще більше окуталась в плед.

-такі моменти в житті відбуваються частіше ніж ми думаємо. Та вони й створені для того, щоб застати нас зненацька та придушити. Та доля нам дає й силу, якою ми можемо скористуватися проти всього складного, що є у нашому житті.

-справитись б ще з цією силою. – нарешті мій погляд впав на обличчя сидячої поряд подруги.

-якщо тобі це потрібно, то ти обов’язково справишся, навіть коли тобі на п’яти наступатиме смерть.

Обожнюю її мудрі та корисні вислови.

Ми мовчали разом. Нагадувало те, що я хтіла залишити хоча б на один день там. Та з Ріною ніколи не буде не комфортно, навіть в мовчанці. Людина, яка може воскресити в мені щастя та щирі емоції. І мені не буде сумно, що це на один день, адже це біля неї, біля них.

-забудемо про сум і відволічемось вином. – запропонувала вона.

-ти йди, я наздожену. – усміхнулася я їй.

Вона вийшла. Холод, ще досі, пронизував моє тіло, ніколи не звикну до нього. Я піднялася. Плед впав з мене на підлогу, я підняла його та склала. Залишила на кріслі. Зробила глибокий подих свіжого повітря та відчинила двері, тепер я відчуваю нотки запаху алкоголю та сигарет, які я так ненавиджу. Я оминула людину, яка курила. Знала де вони сидять, тому направилась туди.

Присіла на своє місце. За цілий вечір я так і не розмовляла з Ендрю. Та дивлячись на нього я навіть не думала, що він причетний до цього. Мабуть, це знову мої таргани в голові, які уже знайшли своє місце там. Слідкуючи за ним декілька хвилин, зрозуміла ще. Він хлопець, який проживає своє життя на повну. Він той, який не заморочується, що буде завтра йому головне прожити сьогодні так, як він хоче. Його усмішка з’являється частіше на обличчі, ніж в інших, його жарти чути частіше, ніж в інших. У нього усе по інакшому, ніж в інших. Забудемо.

-ох, ця ніч була жаркою. – ледве йдучи говорила Несса.

-і втомленою. – добавила я.

Усі ми разом йшли по дорозі в глибоку ніч. Хоч і були стомлені, від танців, але жарти все одно вискакували з наших вуст. Та це не надовго, принаймні для мене.

Ранок. Я їду назад туди. Цікаво, як зустріне мене то й світ?