п'ятнадцять.

Нарешті, я зробила ковток рідного повітря. Ступала по рідній дорозі, яка вела до мого будинку. Почав накрапати дощ, добавляючи комфортної для мене атмосфери. На один день я вернулася у своє минуле спокійне життя.

Двері заскрипіли. Я дома. Роззулася. Сумка впала на підлогу, навіть не намагалася підняти її. Зайшла у свою кімнату та впала на своє ліжко. Ще, досі, тримає запах моїх духів, а пройшов уже місяць. Стало пусто, речі усі там. Та моя кімната, моє рідне місце, мій рідний будинок ніколи не буде пустим для мене. Тут завжди зберігаються та наповнюють кожен куточок усі моменти мого, не сильно щасливого, життя. Пам’ять може підводити у згадувані минулого, а от речі ніколи не зроблять цього. Я цілу годину просто гуляла по своїх кімнатах. Доторкалася до усього. Та набиралася енергією, звідси з рідного місця. Тут немає батьків, рідних людей, але тут є я. Я живу тут одна, вже, як чотири роки. Мої батьки від’їхали на заробітки на декілька днів, а затримались на довгий час, ще досі там. Тоді мені було п’ятнадцять. Дзвінки поступають раз на тиждень, не по графіку, не по своєму ж графіку, які вони встановили, щоб поспілкуватися з рідною дочкою. Згідна, дивні люди. Та це, уже давним - давно, не їхнє життя, а лиш моє.  

Прийняти душ у своїй ванній кімнаті, ось про, що я мріяла останній місяць. Ця мрія здійснилася. Відправилась на кухню. Готувати в самотності справжнє задоволення для мене.

Мої плани на цей вечір не були великими, я полягаюсь на видумки моїх друзів. Наша зустріч відбудеться в центральному парку. Від мого будинку до нього досить далеко, тому збиратися я почала уже. На мої ноги лягли широкі, чорні, офісні штани. Знайшовши пасок до них, я почала обводити його навколо своєї талії. Над тим, що вдіти наверх, я думала довго. Вирішила. Це був теплий светр, також чорного кольору, надворі було прохолодно. Виходячи з будинку на мені уже були білі кроси, а ліва рука тримала сумку. Смартфон, який лежав в кишені штанів, задзвонив. Швидше закривши двері, я підняла телефонний виклик. Говорила Несса.

-подруго, ну ти де? – рідний голос. – ми вже всі чекаємо, швидше.

-уже біжу!

І я, дійсно, побігла. Це буде найкращий вечір, за останній час.

-і, що ти тільки на день приїхала? – сидячи на дивані, у кафе, розпитував мене Дені.

-нажаль, так. Мої батьки вперто хочуть, щоб я була, саме зараз, з ними. – брешу.

-тому пропоную сьогодні потусуватися на повну! – піднявши стакан, поки що, зі соком сказала Несса.

-а де Рома з Нейлою? Я ж їх, бачила, як ми заходили в бар.

-мабуть, десь усамітнились. – дав відповідь на моє запитання Дені.

-нічого собі, я приїхала на один день, а вони там шалять.

Усі засміялися та погодились зі мною в один голос. Як же я сумувала за цією рідною атмосферою. Сьогодні я повністю занурюся в неї.

Я сиділа за столом з дівчатами. Біля мене, уже замучена, сиділа Ріна. Ми ще так ніколи не давали жару на танцполі. Одним словом – ми були усі мокрі. Та мої дівчата і я з ними, навіть, не думали зупинятися, але перепочити потрібно. Я помітила, що до нас ідуть наші хлопці, але не одні. До них приєдналися ще декілька хлопців. У темноті розглянути було їх важко, тому я покладалась на свій слух, адже Рома промовляв до нас їхні імена.

-Люнс, Нік, Ендрю…

Саме на цьому імені мій погляд піднявся на третього хлопця. Світло впало на його обличчя. Симпатичний. А головне, що знайомий. Висока постать. Густі брови прикрашували і так його темні очі. Приємна усмішка появилася на його круглому обличчі. Одяг вільно лежав на його тілі. Пригадати, де я з ним бачилась, я не змогла. Не розумію. Сьогоднішній вечір точно буде цікавеньким. Мабуть, я щось взнаю. Чи мені самі це розкажуть?.