чотирнадцять.

Кожен з нас плаває в океані заборонених таємниць.

Наступний ранок, я направляюся в університет. Проходжу то й будинок, який горів. Зупинилася. Саме тут я врятувала його, знайшла про себе багато чого, яке ще прийдеться розкрити, але і тут сталося те чого всі починають страхатися. По місту уже ходять чутки, що в нас з’явився ворог, який хоче знищити нас. Та вони не знають, що він був. Саме зараз проявився. І хто знає, можливо, він зараз спостерігає за мною, за всіма тут.

Навчання проходить стабільно, не скажеш, що щось не так. Другий семестр закінчується, приближаються екзамени. Зараз успіху мені потрібно багатенько.

Стейл Віуклі направляється до мене. Мабуть, щось хоче повідомити мені, невже...

-Віано, з Майком, щось не те.

Ні, я помилилася.

Разом ми попрямували до корпусу медицини. По дорозі, від керівника, я взнала, що Майк у ночі почав почувати себе кепсько. Не схоже на жар, хворобу, вірус. Беруться аналізи його крові, будуть перевіряти юнака з ніг до голови. Симптоми, загадкової хвороби, появилися саме після пожежі в його будинку. До речі, про неї. Віуклі розповів, що розпитував хлопця, як відбулася пожежа, звідки з’явився вогонь. Спроби були марними. Він мовчав. А батьки Тіренді нічого не бачили та не знають, кажуть прокинулись від неприємного запаху, якого не можуть пояснити, але точно не диму, та побачили палаючий вогонь і вибіги з донькою на вулицю. Все велика загадка.

Зайшовши в приміщення, де лежав Майкл, я одразу звернула увагу на вигляд юнака. Обличчі горить, усе червоне, губи посиніли, очі ледве трималися розкритими.

-як почуваєшся? – хвилювання я скривала, але він дійсно в поганому стані.

-не ідеально. – голос не помінявся, таки й ж грубий.

-що кажуть лікарі? – знову моє запитання.

-нічого.

-результати по крові прийшли? – втрутився керівник, звертався до медсестри, яка тихенько стояла поряд, що одразу я не помітила її.

-ще ні, пане. – тихий голос дівчини в білому халаті.

-прийдуть одразу мені повідомити. – сказав та вийшов.

Обдивлялася кімнату. Все така ж, як в моїй пам’яті. В моїй пам’яті з тим випадком. Я так і не розгадала, що сталося тоді. Та ні, помінялося. Вікна не пропускають тепер так багато світла, усе в закрито шторами. І, дійсно, темно. Чому я одразу не помітила це?

-може, відкрити тобі штори? Темно.– запитала я.

Не дочекавшись відповіді, я потягнулася до темної тканини біля вікна та його рука зупинила мене.

-не треба.

Прибрав руку з мого зап’ястя. Перший його дотик до мене, а можливо й не перший, але це й я пам’ятатиму, як перший.

-як бажаєш. – коротко усміхнулась я.

Мовчанка, яку ми двоє витримали декілька хвилин, переривається гучним стуком в двері.

-так. – чітко подав відповідь на стук Майк.

У приміщення заходить молодий юнак. Його риси обличчі знайомі для мене, але звідки і хто це я пригадати не можу. Реакція Майка протилежна, він впізнав в хлопця того хто небезпечний, здавалося для нього та ні, саме мою руку він схватив, міцно тримав. Я підійшла ближче до нього.

-чув, ти прихворів? – юнак широко усміхався.

-як бачиш.

-що за дівчина біля тебе?

-не для тебе. – і не для тебе, Майке.

-пані, дозвольте познайомитись. – уже він звертався до мене.

Погляду Майка було достатньо, щоб відмовити, але хіба він вирішує за мене.

-звісно. – я усміхнулася і, в то й ж час, забрала руку хлопця зі свого зап’ястя.

-магістр Люм.

Він магістр. Чула десь це слово. Від них. Мій погляд перевівся на Майка, який не був спокійним. Невже, у мене з’явився шанс помсти. І невже я дивлюся зараз в очі своєму ворогові, людині, яка хоче вбити мене? Вочевидь він мене не пам’ятає і не знає, як я виглядаю, але по імені в його пам’яті може воскреснути та ніч.

-учениця. – усміхнулася, ім’я я тобі своє не скажу.

-вмієш ти, Майке, підмовляти красивих дівчат.

-мабуть, краще від тебе, Люм. – не знаю, чи йому полегшало від моєї останньої фрази та злість, все ще, панувала в ньому.

-В… - він розпочав звертатися до мене по імені та вчасно зупинився. – вийди, будь ласка.

Свій погляд я перевела на магістра. Оглянула його, загрози зовнішньої немає, принаймні я не помітила у нього ніяких гострих або тупих предметів. Розвернулася та направилась на вихід. Доторкнулася до ручки дверей. Чомусь стою, маю надію почути хоча би початок розмови, але краще не потрібно. Відчинила двері та вийшла, не скриплять. Сперлася об стіну. Мурахи розбіглися по моєму тілу від пронизливого холоду стіни. Очі закрила. Думаю, думаю і ще досі думаю. Мабуть, мій мозок уже кричить мені від втоми. Правда, мені потрібно відпочити. Попрошу відгул від занять в керівника. Хочу в місто, до дому.

-звісно, Віано, тобі правда потрібно відпочити від усього. – говорив до мене Віуклі, у своєму кабінеті.

-на завтра можна? – з мого голосу утворилося ехо у, досить, пустому приміщені.

-так.

-у вас ходять, якісь автобуси в місто?

-ти збираєшся в місто? – з обережністю в голосі запитав він мене.

-ну, так. А куди ви мені пропонуєте? Тут відпочивати чи, що?

-вірно кажеш, але будь обережною.

-добре. Так автобуси, якісь ходять? – повторила я своє запитання.

-я тебе сам довезу.

-окей, дякую.

Дивна реакція. Я вийшла з кабінету та одразу написала, в то й самий чат, друзям. Скучила за ними, хочу завтра зустрітися.