вісім.

-що трапилося? Що ти зробила, щоб сила вирвалась? – допитував мене керівник, який важко дихаючи перев’язував собі руку. – Віано, ти чуєш мене?

Ні, не чую. Я заглибилась туди, усередину, я шукаю відповідь. Що я зробила? Це не було зроблене спеціально. Я просто жадала цього, жадала знищити його, ройнальта, який насмілився напасти на мене та інших.

Я прикрила обличчя своїми руками, долонями, які тільки, що випустили те чого я починаю боятися. Виглянула у вікно. Ліс починає пропадати. Замість міцних, високих дерев з’являються такі ж міцні, високі будинки. Це місто. Місто, яке заховане в цьому похмурому лісі. Почали зустрічатися і люди – генри. На вигляд звичайні, як ми. Тільки тату, у кожної дівчині, жінки, хлопця, чоловіка яких я помічала, було тату на ключицях. Вони були не великих розмірів, не всі схожі, але є і однакові. Віуклі, помітив, що я дивлюся на грайливі візерунки у людей.

-ти також будеш мати таку. Це позначка нас, нашого роду. У кожного є своя. Я перегляну усі біографії, які можуть бути пов’язані з тобою і скажу, який візерунок має бути у тебе. – з усмішкою говорив він.

-на ключицях? – відірвавшись від вікна запитала я.

-що?

-я маю на увазі, це й знак має бути обов’язково на ключицях? – повторила запитання я керівнику.

-оу, ні, де побажаєш. Вони роблять на ключицях тому, що всі так роблять, як традиція. Ось, Майк зробив на руці. – очима чоловік показав на тата юнака.

Мій погляд, знову, впав на його руки, які ще досі міцно тримають кермо. Права рука. Так, дійсно, там тату, яке я уже помічала. Розібрати візерунки було складно, давно зроблене, тому мутне.

-красиве. – прошептала я, надіючись, що ніхто не почув.

Та помилилася. Майк, злегка усміхнувся, піднімаючи куток губ догори. Йому пасує усмішка.

Спершу мене завезли у мій будинок, на чотири місяця. Він виглядав шикарно і в то й же час старовино. Я зайшла в нього та почала шукати спальну кімнату, щоб розкласти речі. Знайшла. Дальня кімната у приємних сірих відтінках. Мені подобається. Десять хвилин і усі речі по місцям. Передяглась та відправилась до виходу. Мене має чекати там керівник Віуклі, показати університет. Та коли я вийшла з будинку він розмовляв по телефону. Розмова була напружена, тому я не заважала, просто чекала. Поклав трубку. Обернувся до мене. Помітив мене.

-ти вже готова?

-так, як бачите. – відповіла я йому.

-Віано, тут таке… - нервуючи говорив він.

-щось трапилось?

-так, давай заклад, я тобі покажу потім.

-добре. – я погодилась

Він попрощався, розвернувся та рушив швидкими кроками.

Я зайшла у будинок та почала розглядати його ще краще. Він не величкий та дійсно шикарний. Меблі нагадували своєю зовнішністю про давні століття. Підлога покрита приємним паркетом. Ходила по кімнатах, оглядала. Знову, зайшла в чергову кімнату. Ось там було досить брудно, уся кімната заставлена, якимись коробками, речима. Вирішила прибрати. Прибираючи я побачила коробку з надписом. Слово було написане чорним чорнилом, не на моїй мові. Букви не зрозумілі, мабуть це коротке чиєсь ім’я. Відкривши її я побачила речі хлопця, та порившись знайшла флежку. Я спробувала відтворити файли, які там знаходились, було цікаво, можливо це речі минулого мешканця. Та річ вочевидь була пошкоджена. За мить на екрані висвітилось відео. Я почала дивитися його та побачила маленького хлопчика, він бігав по цьому будинку та сміявся. Так, він тут проживав.

-красива посмішка. – посміхаючись в відповідь сказала я у екран ноутбука.

Усмішка на чиюсь схожа та пригадати я не могла, тому закрила ноутбук та продовжила прибирати. Я захопилася тому цілий день провела в будинку, прибираючи його. Навіть не помітила, як наступив вечір.