два.

Я нічого не пам’ятаю. Знаю тільки те, що мої очі вловлювали потужні вибухи світла. Та це зараз було не важливо. Я не розумію де я зараз та чи жива…

Мої вуха розчули звуки шепоту, хтось з кимось розмовляв біля мене. Забувши про слабкість я відкрила очі та вони відразу закрилися від сильного світла. Зробивши другу спробу було легше. Я оглянула кімнату. Вона простора, вікна є майже на кожному кроці. Моє тіло лежало на ліжку. Повернувши  голову туди, звідки йшли звуки шепоту, я помітила двох людей. Розглянути їх було складно, двоє стояли до мене спинами. Та було зрозуміло, що це чоловіки. Я намагалася розчути слова.

-навіщо вона нам?

-ти розумієш, що вона могла померти? Це був магістр.

-Майке, я вірю тобі, але якщо вона принесе нам проблеми усе буде на твоїй відповідальності. Слідкуй за нею!

-слухаюсь. Вона має нічого не пам’ятати.

Двері зачинилися. Я залишилася одна. Піднявшись на руки я підняла своє тіло вище. Нічого дивного у приміщенні не було, це мене заспокоювало. Я спробувала згадати чи було щось похоже до цієї будівлі у нас у місті. Та це було марно. Мій мозок відказується думати. Я почала розглядати свої руки. Доторкнулася до ран. Боляче.

-чорт візьми, та, що зі мною сталося? – мої слова пролунали в пустоту.

Ну так на, що я надіюся, що мені стіни дадуть відповідь?

Пройшов деякий час. У кімнату зайшов він.

-як почуваєшся, Віано?

-а ти хто ще…такий?

Я відсунулась на край ліжка, адже він приближався до мене.

-не бійся ти так. Я тебе врятував, якщо ти не знаєш. – промовив він до мене з холодом у голосі.

-де я? що зі мною?

-ти у безпечному місці, скоро повернешся до дому.

-а шрами? – мою тривожність в голосі, дійсно, приховати не можна було.

-ми їх вилікуємо. – знову цей холод.

-коли я зможу повернутися до дому? – уже нормально сівши на ліжку я задала чергове питання.

-скоро.

Вийшов. Двері гучно захлопнулись. Я знову одна.

-дідько! Як же бісить! – я ледве не кричала.

У мене було безліч пропущених дзвінків та повідомлень від друзів. Виявилось я тут побула цілу ніч. Я вирішила встати. Ноги звисли з ліжка та встали на підлогу. Голова закрутилася. Я опанувала себе. Підійшовши до вікна я сперлася на підвіконник. У своєму місці. Це старий район. Зазвичай тут мало людей, або ж тільки старшого віку.  Я тут була кілька разів, цю будівлю не пам’ятаю. Та стало легше, що не на краю світу.

Дійсно, прийшла медсестра. Зовсім була не балакуча. Тут є нормальні люди? Помастила рани, скоріше порізи та замотала їх. Залишила мені тарілку їжі та стакан соку. Я була голодна, як вовк тому посудина швидко опустошилася.

Пройшов цілий день. Уже вечір. З кімнати я так і не виходила, точніше мене не випускали. Нарешті, за довгий час, відчинилися двері. Зайшов то й хлопчина, здається його звати Майк.

-збирайся, я тебе виведу на вулицю і можеш рушати до дому. – ви вже усі знаєте з якою інтонацією він це промовив.

У руку він мені просунув одяг. Взявши його я зайшла за ширму та почала переодягатися. Вдівшись я зрозуміла, що мені дали джинсові штани та топ на бретельках. Я вийшла. Нахиливши голову вниз зав’язала високо хвіст. Зі столика взяла сумку та накинула собі на плече. За моїми діями увесь час підглядав Майк. Точно дивний!

-я готова. – сказала я стоячи перед ним дійсно готовою.

Нічого не сказавши він відкрив двері та пропустив мене уперед. Ми йшли довгими коридорами. На стінах висіли картини я б із задоволенням розглядала їх та Майк спішив. Нарешті почали зустрічатися кімнати. Двері були замкнені, на  них висіли таблички з дивними надписами та номерами. Я оглядалася, хочу розгледіти усе, призупинила кроки. Юнак обернувся до мене.

-тобі не потрібно брати це до уваги. Прості номери, де живуть люди. – сказав Майк.

Ми підійшли до виходу.

-ну, що Віано до зустрічі. – перші його слова з усмішкою, навіть якщо вона награна.

-надіюсь, це остання наша зустріч. – моя усмішка йому у відповідь.

Вечір. Я на вулиці.