Я нічого не бачив. Темрява. Я нічого не відчував. Порожнеча. Але я мислив. Самотність.
Саме так я й народився. Тобто, як народився? Отямився.
Розквезена багнюка була для мене лоном.
Моїм першим звуком – був стогін на видосі.
Моїм першим відчуттям – був відчай.
Я з'явився на світ брудним, смердючим відходом.
*
Спершу я не зовсім розумів, що відбувається. Просто я рухався, йшов. Зі мною було багато таких же, як я: стогнучих, потворних, брудних істот. З відкритими ротами й немигаючим поглядом. Землисто-зеленою шкірою. І всюдисущим смородом.
*
Уже зовсім згодом я відчув поклик. А потім заклик. А потім наказ, що плавно переріс у нездоланну силу.
*
Невдовзі я зустрівся зі своїм володарем. Вперше у своєму нікчемному житті я бачив настільки досконалу та прекрасну істоту: він пахнув так насичено, духмяно, бажано; його чорне блискуче волосся було зв'язано ззаду і вилискувало у світлі місяця, його блідо-блакитна шкіра була досконало цілісною та гладенькою, його чорні очі розмістилися на фоні такого білосніжного білка, що навіть ніч не змогла затьмарити цей колір.
*
Лік йшов. Я не раз з тої пори зустрічав істот, схожих на володаря. Проте, єдиним можливим наміром мого власника було абсолютне знищення собі подібних.
А значить, це бажання було і моїм.
І я знищував їх. Роздирав руками, терзав зубами, аж доки дзвінкий прекрасний крик не стихне навіки.
Опісля. Кілька довгих хвиль я пахнув своєю жертвою.
*
Минуло чимало часу.
Я бажав більше пахнути. Я більше вбивав. Я вбивав більше, аніж наказував мені володар.
*
Хтозна, скільки минуло.
Зі мною майже не лишилося тих, з ким я з'явився на світ.
Наші тіла були вкриті дефектами. Шкіра видерта шматтями, руки здерті то кісток і сухожиль, майже позбавлені нігтів. Ноги розтрощені, чи роздавлені, чи обшарпані. В декого не було очей. В декого частин тіла. Ми вже не смерділи.
А ті, хто повставав, аби йти з нами – були свіжими на нашому фоні. Вони надто швидко помирали. Я не встигав запам'ятовувати їх.
*
З часом я став помічати серед нас тих, кого я вбив.
Я хотів пахнути, як вони в минулому.
А може... І я так пахнув колись?
*
Якось мені було наказано не займати такого, як володар. І я незліченно довго нюхав його, аж доки він не відштовхнув мене, скинувши зі скали, на якій вони з моїм власником стояли.
*
З'являлися нові пахучі, котрих наказано було не вбивати. Та інколи накази змінювались, ускладнювались: стерегти, супроводжувати, захищати.
Я збагнув, що хочу мати більше таких днів. Я хочу вдихати їх аромат, дивитися на їхні очі. Хочу слухати їх голоси, слова, розмови.
*
Більше не було тих, хто прийшов зі мною в цей мерзенний світ.
Я лишився один. Серед таких же як я. І я залишався самотнім так довго... Ті хто приходив – йшов. Ті хто йшов – не вертався.
*
Одного разу я зостався сам.
Зникли навіть ті, хто прийшов після мене.
Пахучих було багато.
Я вбивав. І хоч наказ, що жеврів в моїй середині оглушливо спонукав мене до цього... Я не хотів... Я більше не хотів. Я втомився бути одиноким. Я хочу піти.
*
Мій власник дивиться на мене вже тривалий час. Взір його чорних очей мене пронизує. Я ловлю його погляд дедалі частіше. Я намагаюсь заховатись за спини новоприбулих. Але його очі знаходять мене.
*
Тієї ночі мій володар відновив мене.
Моя шкіра хоч і була сухою, ніби кора дерева – та була цілісною і міцною. В мене знову закривався рот. Мої очі бачили так же ясно, як і колись.
Мій володар дарував мені металеві чорні лати, як і в нього, і меч.
Меч ліг мені у руку, ніби лежав там усе моє життя. Він був продовженням мене. Я відчував його так ясно, як не відчував власне тіло.
*
Я не знаю скільки зір зникло з нічного неба. Я не знаю скільки з'явилося. Та я пам'ятаю ті, що були у цьому світі, коли я в нього прийшов: вибравшись з темряви та багнюки -– їм на зустріч.
В цій битві я знову лишився один. Я перевів погляд на своїх суперників. Їх було так багато. Можливо, хоч хтось із них змусить мене зникнути? Я хотів би піти. Та клятий наказ не дозволяє мені скласти зброю.
*
В одній із битв наказів було кілька: вбивати та захищати. Захищати володаря.
Я вибрав вбивати. Я обирав суперника, що був далеко, йшов туди, вбивав, обирав знову, йшов, вбивав... Я знищив чимало тих, хто ще не встиг стати нами.
І от. Наказ знову був лише один: захищати. Та я вже був надто далеко, аби мати змогу виконати його. Я поспішив до свого власника -– та нас розділяла надто велика відстань, надто багато живих.
І наказ зник.
Все чого я хотів – це піти. Я не хотів вбивати. Я хотів піти. Я просто став чекати, коли живі знищать мене. Вони без остраху підійшли, замахнулися. Я поглянув в очі того, хто обірве моє існування. Та він відсахнувся від мене. Відскочив.
Я обернувся на тих, хто був зі мною – вони не рухались, і живі знищували їх. Той, хто мав зброю – безвольно кидав її. Я розумів, що потрібно вчинити так же. Та я не хотів йти без меча. Я встромив лезо у землю, з якої з'явився на цей світ. І завмер так.
Трохи згодом до мене підійшов живий. На ньому були лати. Такі ж, як і в мене, лише кольору місяця. У нього був меч. Такий же як і в мене – тільки кольору зір. Я поглянув йому в очі – вони були кольору нічних хмар. І він прийняв мій погляд. Замахнувся мечем.
Навколо знову нічого не було. Лише темрява. Порожнеча. Самотність.