Поява. Буття. Зникнення.

Я нічого не бачив. Темрява. Я нічого не відчував. Порожнеча. Але я мислив. Самотність.

Саме так я й народився. Тобто, як народився? Отямився.

Розквезена багнюка була для мене лоном.

Моїм першим звуком – був стогін на видосі.

Моїм першим відчуттям – був відчай.

Я з'явився на світ брудним, смердючим відходом.

*

Спершу я не зовсім розумів, що відбувається. Просто я рухався, йшов. Зі мною було багато таких же, як я: стогнучих, потворних, брудних істот. З відкритими ротами й немигаючим поглядом. Землисто-зеленою шкірою. І всюдисущим смородом.

*

Уже зовсім згодом я відчув поклик. А потім заклик. А потім наказ, що плавно переріс у нездоланну силу.

*

Невдовзі я зустрівся зі своїм володарем. Вперше у своєму нікчемному житті я бачив настільки досконалу та прекрасну істоту: він пахнув так насичено, духмяно, бажано; його чорне блискуче волосся було зв'язано ззаду і вилискувало у світлі місяця, його блідо-блакитна шкіра була досконало цілісною та гладенькою, його чорні очі розмістилися на фоні такого білосніжного білка, що навіть ніч не змогла затьмарити цей колір.

*

Лік йшов. Я не раз з тої пори зустрічав істот, схожих на володаря. Проте, єдиним можливим наміром мого власника було абсолютне знищення собі подібних.

А значить, це бажання було і моїм.

І я знищував їх. Роздирав руками, терзав зубами, аж доки дзвінкий прекрасний крик не стихне навіки.

Опісля. Кілька довгих хвиль я пахнув своєю жертвою.

*

Минуло чимало часу.

Я бажав більше пахнути. Я більше вбивав. Я вбивав більше, аніж наказував мені володар.

*

Хтозна, скільки минуло.

Зі мною майже не лишилося тих, з ким я з'явився на світ.

Наші тіла були вкриті дефектами. Шкіра видерта шматтями, руки здерті то кісток і сухожиль, майже позбавлені нігтів. Ноги розтрощені, чи роздавлені, чи обшарпані. В декого не було очей. В декого частин тіла. Ми вже не смерділи.

А ті, хто повставав, аби йти з нами – були свіжими на нашому фоні. Вони надто швидко помирали. Я не встигав запам'ятовувати їх.

*

З часом я став помічати серед нас тих, кого я вбив.

Я хотів пахнути, як вони в минулому.

А може... І я так пахнув колись?

*

Якось мені було наказано не займати такого, як володар. І я незліченно довго нюхав його, аж доки він не відштовхнув мене, скинувши зі скали, на якій вони з моїм власником стояли.

*

З'являлися нові пахучі, котрих наказано було не вбивати. Та інколи накази змінювались, ускладнювались: стерегти, супроводжувати, захищати.

Я збагнув, що хочу мати більше таких днів. Я хочу вдихати їх аромат, дивитися на їхні очі. Хочу слухати їх голоси, слова, розмови.

*

Більше не було тих, хто прийшов зі мною в цей мерзенний світ.

Я лишився один. Серед таких же як я. І я залишався самотнім так довго... Ті хто приходив – йшов. Ті хто йшов – не вертався.

*

Одного разу я зостався сам.

Зникли навіть ті, хто прийшов після мене.

Пахучих було багато.

Я вбивав. І хоч наказ, що жеврів в моїй середині оглушливо спонукав мене до цього... Я не хотів... Я більше не хотів. Я втомився бути одиноким. Я хочу піти.

*

Мій власник дивиться на мене вже тривалий час. Взір його чорних очей мене пронизує. Я ловлю його погляд дедалі частіше. Я намагаюсь заховатись за спини новоприбулих. Але його очі знаходять мене.

*

Тієї ночі мій володар відновив мене.

Моя шкіра хоч і була сухою, ніби кора дерева – та була цілісною і міцною. В мене знову закривався рот. Мої очі бачили так же ясно, як і колись.

Мій володар дарував мені металеві чорні лати, як і в нього, і меч.

Меч ліг мені у руку, ніби лежав там усе моє життя. Він був продовженням мене. Я відчував його так ясно, як не відчував власне тіло.

*

Я не знаю скільки зір зникло з нічного неба. Я не знаю скільки з'явилося. Та я пам'ятаю ті, що були у цьому світі, коли я в нього прийшов: вибравшись з темряви та багнюки -– їм на зустріч.

В цій битві я знову лишився один. Я перевів погляд на своїх суперників. Їх було так багато. Можливо, хоч хтось із них змусить мене зникнути? Я хотів би піти. Та клятий наказ не дозволяє мені скласти зброю.

*

В одній із битв наказів було кілька: вбивати та захищати. Захищати володаря.

Я вибрав вбивати. Я обирав суперника, що був далеко, йшов туди, вбивав, обирав знову, йшов, вбивав... Я знищив чимало тих, хто ще не встиг стати нами.

І от. Наказ знову був лише один: захищати. Та я вже був надто далеко, аби мати змогу виконати його. Я поспішив до свого власника -– та нас розділяла надто велика відстань, надто багато живих.

І наказ зник.

Все чого я хотів – це піти. Я не хотів вбивати. Я хотів піти. Я просто став чекати, коли живі знищать мене. Вони без остраху підійшли, замахнулися. Я поглянув в очі того, хто обірве моє існування. Та він відсахнувся від мене. Відскочив.

Я обернувся на тих, хто був зі мною – вони не рухались, і живі знищували їх. Той, хто мав зброю – безвольно кидав її. Я розумів, що потрібно вчинити так же. Та я не хотів йти без меча. Я встромив лезо у землю, з якої з'явився на цей світ. І завмер так.

Трохи згодом до мене підійшов живий. На ньому були лати. Такі ж, як і в мене, лише кольору місяця. У нього був меч. Такий же як і в мене – тільки кольору зір. Я поглянув йому в очі – вони були кольору нічних хмар. І він прийняв мій погляд. Замахнувся мечем.

Навколо знову нічого не було. Лише темрява. Порожнеча. Самотність.