Глава 10.3 Амалі

Ніхто не став гаяти часу.

Дарен першим скерував коня до брами, Орен одразу поїхав слідом, наспівуючи собі під ніс якусь веселу мелодію. Я на мить затрималася, востаннє озирнувшись на високі стіни Архіву, що виднілися між деревами.

Я легенько стиснула поводи й рушила слідом за іншими.

Спершу дорога пролягала між обробленими полями й молодими садами, що належали Академії, та вже незабаром тракт вивів нас на відкриту місцевість. Ліворуч тягнулися широкі луки, праворуч темнішала смуга лісу, а попереду дорога плавно здіймалася на пагорби, за якими мала лежати Північна застава.

Мей їхала поруч зі мною, і розмова була така легка, ніби ми були знайомі не добу, а цілу вічність.

Магістр Кіріан одразу задав рівний темп, зручний і для людей, і для коней. Здавалося, він добре знав цей шлях і зовсім не поспішав виграти зайву годину, якщо це коштуватиме тваринам сили. І мені теж. Чомусь від цієї думки всередині стало тепло. Після смерті тітки про мене ніхто так не піклувався, окрім пані Лір. 

— Ну все.

Орен непомітно зрівнявся зі мною.

— Тепер моя черга.

Я здивовано глянула на нього, не розуміючи, що він мав на увазі. 

— Що саме?

— Знайомитися.

Він усміхнувся так щиро, що не відповісти було майже неможливо.

— Ми ж учора майже весь день просиділи в Архіві, а я про вас нічого не знаю.

— Орене...— Мей втомлено видихнула. — Не починай.

— Я ще навіть не почав.

— Саме тому й кажу.

Він театрально зітхнув  і тут же звернувся до мене.

— Чи можна вже перестати викати? Бо я зараз відчуваю себе старим магістром.

— Можна, —  я навіть пирснула від його жарту, й кинула погляд на магістра, який далеко не був схожий на старого. Цікаво, скільки йому років?

— Домовилися. Тоді перше питання. — він навіть підняв палець.

— Шість років в Архіві. І жодного разу не хотілося втекти?

— Орене, — цього разу в голосі Мей вже прозвучало попередження.

— Що?

— Дай людині хоча б освоїтись.

— Я ж культурно питаю.

— Ти допитуєш.

— Це різні речі.

Дарен, який увесь цей час їхав попереду, ледь помітно похитав головою. 

— Для тебе — ні.

— Я починаю підозрювати, що ви змовилися. 

— Лише зараз? — спокійно мовила Мей.

— Гаразд, — Орен одразу пожвавився. — Це вже прогрес.

— Який?

— Ти смієшся.

— І що?

— Отже, не боїшся нас.

— Вона й не боялася, — сухо озвався Дарен.

— Не заважай мені будувати дружні стосунки.

— Я лише констатую очевидне. — Орен демонстративно закотив очі. — Бачиш? Отак він руйнує будь-яку романтику.

— Яку ще романтику? — Мей аж поперхнулась водою з фляги, яку якраз відкрила.

— Романтику дружби.

— Так звучить значно безпечніше.

Спостерігати за ними було напрочуд легко. Те, як вони кепкували один з одного, змусило мене пошкодувати, що за всі ці роки я так і не змогла ні з ким по-справжньому потоваришувати.

Можливо, з ними в мене вийде? І ця думка виявилась несподівано приємною.

Розмова поступово стихла.

Орен ще кілька разів намагався зачепити Дарена, але той лише зрідка відповідав короткими фразами, після чого знову поринав у мовчання. Незабаром навіть Орен змирився, що цього разу перемогти в словесному двобої не вдасться.

Тим часом тракт поступово звужувався, а ліси по обидва боки підходили дедалі ближче. Старі дерева майже змикалися кронами над дорогою, даруючи приємну прохолоду після відкритих полів. Час від часу траплялися кам'яні стовпи з вибитими імперськими знаками та відстанями до найближчих застав, але що далі вони просувалися на північ, то рідше зустрічалися мандрівники.

Попереду магістр Кіріан трохи підняв руку.

Уся група майже одночасно сповільнила коней.

— Звідси починаються землі застави, — сказав він, дочекавшись, поки всі зрівняються. — Далі патрулі траплятимуться частіше.

Наче підтверджуючи його слова, за кількасот кроків між деревами промайнула постать вершника. Воїн теж помітив нас.

Ковзнув поглядом по чорних плащах Академії, коротко приклав кулак до грудей на знак привітання й, не зупиняючись, поїхав далі своїм маршрутом.

— Вони вже знають, що ми приїдемо? — тихо запитала я.

— Знають, — відповів магістр. — Учора ввечері на заставу відправили повідомлення.

Ще за десь за годину дерева несподівано розступилися.

Попереду, на невисокому пагорбі, здіймалися дерев'яні стіни Північної застави.

Над сторожовою вежею майорів імперський прапор, а широкі ворота саме відчинялися перед обозом, що повертався всередину.

— Приїхали, — тихо мовила Мей.

Опинившись усередині застави, магістр першим спішився.

Я обережно зіскочила на землю й лише тоді зрозуміла, наскільки незвично було знову стояти на ногах. Після кількох годин у сідлі вони здавалися трохи чужими.

Орен тихо пирхнув поруч.

— Перший виїзд?

Я глянула на нього.

— Так помітно?

— Лише тим, хто сам колись так само злазив із коня.

— Не лякай людину, — втрутилася Мейра. — За пів години минеться.

— За годину, — озвався Дарен, забираючи зі сідла дорожню сумку.

— Оптиміст.

— Реаліст.

Поки ми розмовляли, двоє вартових уже забрали коней. Вони працювали швидко й мовчки, ніби кожен рух був давно відпрацьований. Застава виявилася зовсім не такою, як я уявляла. 

Найнезвичніше для мене було те, наскільки тут усе було впорядковано. 

Вартові змінювалися на стінах, хтось лагодив віз біля кузні, двоє лучників саме закінчували тренування на внутрішньому подвір'ї, а біля колодязя кілька людей неквапливо набирали воду.

Усе відбувалося так, ніби кожен точно знав своє місце.

Назустріч вийшов високий чоловік у темно-сірому плащі поверх легкої броні. На грудях блищав срібний знак Імперської варти, а на скронях уже помітно сріблилося волосся. Він упевнено спустився кількома сходинками й, побачивши магістра Кіріана, коротко схилив голову.