Глава 10.2 Амалі

— Амалі!

Голос змусив мене озирнутися. Біля стайні, тримаючи за вуздечку гнідого коня, вже стояла посміхаючись Мей. 

— Я вже подумала, що ти заблукала.

Не стримавши усмішки у відповідь, я рушила до неї.

— Якщо чесно... майже так і було.

— Академія любить справляти таке враження. Особливо на тих, хто вперше бачить її зсередини.

— Це настільки помітно?

— Настільки, що ти вже хвилин п'ять стоїш перед брамою й дивишся на неї так, ніби вона зараз утече.

Я відчула, як запалали щоки. 

— Я просто...

— Це нормально. Перший виїзд завжди трохи лякає.

— У тебе теж так було?

Вона замислилася лише на мить.

— Було. Щоправда, у мене не було часу стояти й милуватися Академією. Магістр буквально виставив мене за ворота зі словами: "Якщо не навчишся працювати поза Академією, то ніколи не станеш хорошим магом".

— І він мав рацію?

— Як завжди. Книги багато чому навчають. Але іноді варто побачити місце на власні очі, щоб зрозуміти один-єдиний рядок, який до цього читала десятки разів. Наче перегорнула сторінку книги й раптом опинилася всередині неї.

У цю мить з середини стайні долинув знайомий голос.

— Дарене, я ж кажу, йому не подобається сідло, а не я!

Голос Орена неможливо було не впізнати. 

Схоже, ще до початку подорожі він уже встиг розпочати суперечку.

Коли ми підійшли ближче, стало зрозуміло, у чому річ. 

Молодий конюх безпорадно тримав за вуздечку великого вороного жеребця, а той уперто відвертав голову щоразу, коли Орен намагався підійти.

— Він просто тебе не любить, — абсолютно спокійно відповів йому Дарен, перевіряючи ремені на власному сідлі.

— Це наклеп.

— Це спостереження.

— Ми знайомі менше хвилини, — обурився Орен, звертаючись уже до коня. — А ти вже зробив передчасні висновки.

Жеребець голосно фиркнув.

— От бачиш? — Дарен навіть не підвів очей. — Це він погодився.

Я не стримала сміху. Лише тоді вони помітили нас із Мей. 

— Амалі, — Орен одразу звернувся до мене. — Скажіть чесно. Я справляю враження людини, якій не можна довіряти?

Я вже відкрила рота, але відповісти не встигла. 

— Так, — спокійно сказав Дарен.

— Я взагалі-то не тебе питав.

— І правильно.

— Чому?

— Бо ти знаєш мою відповідь.

Навіть конюх більше не намагався приховати усмішки.

Орен театрально зітхнув.

— От бачите, пані Амалі? Мене тут зовсім не цінують.

— Терплять, — погодився Дарен.

— Це вже майже любов.

Дарен лише похитав головою.

— Колись ти договоришся.

— Уже років двадцять як обіцяють.

Я вже хотіла щось відповісти, коли відчула на собі чийсь погляд і машинально озирнулася.

Магістр Кіріан стояв осторонь, хоча навряд чи робив це навмисно. Просто навколо нього саме собою залишався невеликий вільний простір. Навіть конюхи інстинктивно обходили його стороною, ніби давно звикли, що магістра краще не турбувати.

— Магістре, — неголосно озвався Дарен. — Усе готово.

Він обережно згорнув карту, яку тримав у руках, й лише після цього підвів голову. Його погляд ковзнув подвір'ям, ніби звично перевіряючи все довкола: осідланих коней, дорожні сумки, підтягнуті ремені, конюхів, що саме закінчували останні приготування. Лише переконавшись, що нічого не випало з уваги, він перевів очі на нас.

— Панно Ервен, ви раніше їздили верхи?

Запитання прозвучало спокійно й буденно, без жодного сумніву в моїх силах. Швидше так, ніби ця відповідь була ще однією деталлю, яку потрібно врахувати перед дорогою.

— Так.

Він коротко кивнув.

— Далеко?

— Ні. Лише містом.

Магістр на мить замислився, ніби подумки вже перераховував відстань до Північної застави й співвідносив її з почутим.

— Тоді не мовчіть, якщо втомитеся. Їхати нам довго, і краще зробити зайву зупинку, ніж продовжувати шлях через силу.

— Дякую.

Невдовзі останні сумки вже були закріплені на сідлах, а конюхи востаннє перевірили підпруги й вуздечки. Магістр коротко перекинувся кількома словами з начальником варти біля брами, отримав дорожній дозвіл із печаткою й сховав його до внутрішньої кишені плаща.

— Вирушаємо.