Глава 9.1 Кіріан

Я швидко підвівся, і книга майже сама опинилася в моїх руках. Мейра навіть не встигла нічого додати — лише відступила на пів кроку, поки я уважно переглядав сторінки. 

«...після Другого...»

Ні.

Не це.

Напис на вузькому полі змусив мене затриматися. Я підніс книгу ближче до світла. Чорнило вицвіло, проте літери не втратили чіткості — рука писаря була твердою. Та річ була не в даті й не в позначках. 

Мій погляд прикипів до підпису на останньому рядку. Пальці самі зчепилися на палітурці. Незнайомі літери тягнулися вздовж поля так плавно, наче належали до оригінального тексту. 

Обманка. Їх додали пізніше, коли роботу над каталогом уже закрили. 

— Мейро. 

Голос пролунав тихіше, ніж звичайно, але вона почула одразу. 

— Так, магістре? 

— Принесіть мені каталог за цей самий рік. 

Вона кивнула без жодних питань і розчинилася в тіні стелажів. 

Амалі мовчки спостерігала за мною. Здавалося, її більше цікавила моя реакція, ніж сама книга. Вона чекала пояснень, але я не поспішав їх давати. Спершу мав зрозуміти все сам.

Мейра повернулася швидше, ніж я очікував.  

— Ось.

Я коротко кивнув і розгорнув книгу.

Перші сторінки не цікавили. Я перегортав їх майже не затримуючись, машинально звіряючи звичні позначки архіваріусів: дати, переміщення, відомості про реставрацію, стан рукописів. Усе так, як і мало бути, аж поки погляд не зачепився за вузьке поле. Саме там, де випадкові записи ніколи не з'являлися, знову проступав той самий знайомий почерк. 

Другий каталог ліг поруч із першим.

Обидва були укладені в один рік. В обох на полях хтось залишив однакові примітки, виведені тією самою рукою. Збігів ставало надто багато, щоб і далі вірити у випадковість.

Мейра підійшла ближче, затримавшись за крок.

— Ви щось помітили?

— Уже кілька речей.

Насправді — не лише тут. Перед тим Амалі чогось злякалася. Усього на одну мить. Замало, щоб хтось звернув увагу. Достатньо, щоб це запам'ятав я.

— Каталог завершили раніше, — торкнувся пальцями сторінки. 

— Як ви дізнались?

— Чорнило, почер і сама примітка.

Кінчик пальця ковзнув трохи нижче.

—Вони не належать цьому каталогу.

Погляд Мейри знову зупинився на вузькому рядку.

— Тобто її дописали вже після того, як роботу закрили?

— Значно пізніше.

Ще кілька секунд вона мовчки вдивлялася в незнайомі символи, ніби сподівалася знайти бодай якийсь знайомий відгук.

— Але навіщо?

Я не поспішав із відповіддю.

Запитання було слушним, але водночас воно заводило в глухий кут. Подібних приміток у каталогах просто так не залишають, тим паче мовою, яку, здавалося, вже ніхто в цілому світі не міг прочитати.

Краєм ока я помітив Амалі.

Вона теж не відводила погляду від дивного запису. Не намагалася щось вигадати чи вгадати зміст — просто вдивлялася в чужі символи так пильно, ніби вони чимось її зачіпали за живе.

Прочитати їх вона не могла. Втім, як і я. І саме це непокоїло найбільше.

За весь час мені ще не траплялася писемність, яку не вдалося б віднести хоча б до якоїсь відомої мовної групи. Навіть найдавніші діалекти залишають по собі знайомі риси: окремі знаки, повторювані конструкції, знайомі корені. Ця ж не нагадувала геть нічого з того, із чим доводилося мати справу раніше.

Ні Мейра, ні Амалі не квапили з запитаннями. Обидві терпляче чекали, поки окремі шматки мозаїки складуться бодай у щось схоже на відповідь. Даремно. Поки що переді мною лежали лише дві однакові загадки.

Найбільше непокоїло інше. Дата, номер фонду, почерк основного писаря — усе бездоганно відповідало своєму часу. Лише коротка примітка на полі випадала із загальної картини. Здавалося, вона не належала жодному з цих каталогів, ніби хтось відкрив уже завершену книгу через багато років, щоб залишити зашифроване послання. Не для випадкового читача — для того, хто знатиме, де і що шукати.

Палець повільно ковзнув над вузьким рядком, навіть не торкаючись пожовклого паперу. Звичка. Старе чорнило з роками ставало крихким і легко осипалося від найменшого необережного руху.

— Магістре…

Тихий голос Мейри повернув мене до реальності.

— Ви дивитеся не на напис. Ви дивитеся навколо нього.

Я тільки всміхнувся у відповідь.

— Бо сам напис мене зараз цікавить найменше.

Амалі збентежено переводила погляд з мене на книгу, вочевидь не розуміючи, до чого веде ця розмова.

— Але ж...— я легенько постукав подушечкою пальця по краю сторінки. — Будь-який запис залишає по собі сліди. І не лише у вигляді чорнила.Мейра схопила на льоту.

— Ви шукаєте, чи не шкребли пергамент?

— Саме так.

Вона нахилилася ближче. 

Світло з високого арочного вікна впало під іншим кутом, і на гладкій поверхні пергаменту проступили ледь помітні, майже стерті плином часу подряпини.

Амалі затамувала подих.

— Тут щось було.

— Було. І це ретельно прибрали ще до того, як поверх вишкребеного місця з'явився новий запис.

 Хтось навмисно і систематично змінював історію Архіву.

— Магістре, ось ви де!

Голос прокотився Старим рукописним фондом так гучно, що Амалі сіпнулась.

Звісно.

Орен.

Як завжди, він увірвався до зали так, ніби зовсім забув, що це одне з найтихіших місць Архіву. Позаду, значно спокійніше, ступав Дарен із кількоми важкими каталогами в руках. Виглядало так, ніби він приніс їх просто з центрального сховища.

Лише тепер Орен помітив Амалі, а згодом і Мейру. Його усмішка одразу стала трохи винуватою.

— О... Перепрошую.

Кинув швидкий погляд у мій бік і вже значно тихішим, змовницьким тоном додав:

— Але перебити вас усе одно доведеться.

— Це хоча б чесно, — фиркнула у відповідь Мейра.

— Я завжди чесний.

Дарен промовчав. Він просто поклав стопку каталогів на стіл — важкі томи глухо вдарилися об дерево, здійнявши в повітря тонку хмарку вікового пилу.