Розділ 10

Поки їдемо у РАЦС, почуваюсь наче у сні. Повірити не можу, що все це зі мною відбувається, і головне — мені все подобається. Ніколь у дитячому кріслі поруч зі мною, а Гордій — за кермом. 

Час від часу наші погляди зустрічаються в дзеркалі заднього виду, і я першою відвертаюсь. 

Ми не розмовляємо з Гордієм. Я не знаю, що можна казати, а він і не думає розпочинати розмову. Так, закоханими та щасливими нас важко назвати, але якщо на церемонії буде лише Марат з сестрою, то хвилюватися не варто. 

Коли залишаємо автомобіль, Гордій бере на руки Ніколь і ми йдемо до входу. Дивлюсь на щасливих молодят, які цілуються, п’ють шампанське і роблять фото на пам’ять, а в самої якісь дивні відчуття всередині. У мене такого ніколи не буде. 

— Все добре? — питає Гордій, коли заходимо в будівлю. — У тебе такий вираз обличчя зараз, наче ти збираєшся тікати. 

— Не збираюсь, — стримано кажу. — Ходімо!

Першою наближаюсь до Марата і його сестри — мініатюрної брюнетки. Вона мило мені усміхається і руку подає.

— Даша! 

— Софія, — відповідаю.

— Чудово виглядаєш, Софіє, — Марат також нагадує про себе, і не просто тисне мою руку, а цілує. Вирішую не акцентувати на цьому увагу. До того ж є інші причини напружитись. 

Гордій якось враз згадує, для чого ми сюди прийшли, і обіймає мене за талію. Відчуваю його руку на своєму тілі — й одразу ж дивлюсь на нього. Ну що можу сказати? Витримці цього чоловіка можна позаздрити. Стоїть з таким виразом обличчя, наче все так і має бути. 

— Давай мені Ніколь, — пропонує Даша. — А ви вживайтеся в ролі. 

Та Гордій вже почав, а от я ніяк не можу розслабитись. Розумію, що тут можуть бути шпигуни. Якщо Анжеліка стежить за мною на вулиці, то що їй заважає підгледіти за нами тут і знайти компромат? 

— Розслабся, — Гордій шепоче мені на вухо, а я враз забуваю як дихати. Дуже дивна реакція, якщо чесно. Списую все на хвилювання, і нічого більше. — І усміхайся. 

— Так? — розтягую на устах усмішку і чекаю на вердикт Гордія. Він уважно мене розглядає, а тоді нахиляється і цілує в кутик губ. 

— Ідеально, — в губи видихає і бере мою руку у свою. — Заходимо. 

Я все одно не розумію, чому для Гордія все так просто. Так, він робить усе для того, щоб Ніколь залишилася з ним, але ж ці дотики, поцілунки. Я не можу залишатися байдужою, а йому хоч би що. 

В залі нас уже чекає розкішна жінка з надто яскравим макіяжем. Вона просить нас стати поруч з нею і взятися за руки. Гордій одразу ж робить це і дивиться тільки перед собою.

Хвилин п’ять слухаємо про почуття, вічне кохання і все таке. Скажу чесно, почуваюсь наче у сні. Я так мріяла про весілля з Максом, про дітей. Я часто уявляла, яким буде наше весілля, а в результаті виходжу за іншого…

Від думок про минуле на очі навертаються сльози. Поспіхом витираю їх, але Гордій помічає, що я плакала. Мабуть, думає, що у мене не все в порядку з головою. Плачу на фіктивному весіллі. 

Коли ж нас оголошують чоловіком та дружиною, я взагалі не знаю, як далі бути. Дивлюсь на Гордія, на обручку, яку він мені на палець одягнув, і хочу розсміятися від абсурдності усього, що тут відбувається. 

Не встигаю зробити це, тому що Гордій вирішує закінчити все гарно. Він торкається рукою моєї шиї та дивиться в очі. Розумію, що чоловік збирається зробити, і сміятись більше не хочу. 

— Цілуйтесь уже! — кричить Марат, і Гордій робить так, як просить друг. 

Його уста накривають мої — і я просто кам’янію. Розумію, що треба відповісти чи хоча б вдати, що відповідаю, але не виходить. Ця гра має і негативні наслідки особисто для мене. Я втекла від нареченого, тому що він підло мене зрадив, і навіть для того, щоб зіграти щасливу дружину, змушена зібрати до купи всі сили. А це практично неможливо зробити.

— Софіє, підтримай нашу гру, — шепоче Гордій зовсім близько до моїх губ — і я наче зі сну прокидаюсь. Дивлюсь в його очі і розумію, що треба відповісти. Я ж для цього тут. 

Глибоко вдихаю і відповідаю на поцілунок. Дуже дивно робити це з Гордієм. Я ніколи не цілувалася просто так. Відчуття неоднозначні, і серце чомусь мало не вистрибує з грудей. 

Поцілунок закінчується, і я не дивлюсь на Гордія. Відчуваю, як горить обличчя, тому збентежено відводжу погляд. 

Марат з Дашею вітають нас, і Гордій забирає свідоцтва про одруження. Тепер ми чоловік та дружина. Повірити не можу, що наважилась на це, але дивлюсь на маленьку Ніколь — і зовсім не шкодую. 

— А тепер треба відсвяткувати! — говорить Марат, коли залишаємо будівлю. — Їдемо в ресторан. Я підготував вам святковий обід. 

— Без цього можна обійтись, — говорить Гордій.

— Дурниць не говори! — зупиняє його Марат. — Це тільки друге твоє весілля. 

Вбивчий погляд Гордія Марата зовсім не лякає. Він сміється і відчиняє двері автівки для сестри.

— Ми чекаємо вас у ресторані, — говорить Даша. — Не затримуйтесь. 

Марат з сестрою їдуть, а ми з Гордієм продовжуємо стояти на вулиці. Ніколь капризує у мене на руках, тому саджаю її в дитяче крісло.