Розділ 8

Коли Ніколь прокидається, я даю їй перший у її житті прикорм. Трохи хвилююсь, але дівчинці подобається варений кабачок. Їсть вона його з неабияким апетитом. 

Поки Ніколь сидить у годувальному кріслі, я готую собі каву і переглядаю на ноуті нові замовлення по роботі. Схоже, сьогодні доведеться трохи попрацювати. 

Гордій з’являється у квартирі на початку п’ятої. Кидає піджак на диван й одразу бере на руки дочку.

— Як справи? — питає у мене.

— Знову приходили зі служби. Ми на вулиці зустрілися, — кажу і помічаю, як напружується Гордій. — Виявляється, вони в курсі, що ми їздили в поліклініку, і хотіли знати причину. Слухай, я не розумію, вони що, слідкують за нами?

— Не вони, — цідить Гордій. — Анжеліка. 

Просто чудово! Тепер ще й треба ходити та озиратися. 

— Ти не хвилюйся. Я їм усе пояснила і вони пішли. Навіть засмутилися, що немає причини забрати Ніколь.

— Дякую, — Гордій вмикає кавоварку і віддає мені Ніколь. — У мене сьогодні ще є робота. Зараз прийму душ і поїду. Повернусь пізно. 

— Що це за робота вночі? — випалюю і пізно розумію, що лізу не у свої справи. Гордій теж дивується такій прямолінійності з мого боку, а я червонію. — Пробач. Я щось переборщила.

Він нічого не говорить і відразу йде у спальню. Я ж кілька разів вдихаю і видихаю. Сама не розумію, що це на мене найшло… 

Гордій повертається хвилин через десять. Він змінив костюм на джинси та футболку і виглядає при цьому значно молодше, ніж у костюмі. П’є каву і, не прощаючись, залишає квартиру.

Мені здається, що Гордій поїхав до жінки. Це ж не вперше він повернеться додому вночі. Схоже, хоче трохи розслабитися, а вдома це зробити не виходить. 

І тут я його розумію. Молодий чоловік, у якого ще все життя попереду. Він має право на особисте життя, не пов’язане з дитиною. Гордій — хороший батько, але при цьому він ще й чоловік, у якого є свої бажання. 

Оскільки Гордія немає, я вкладаю Ніколь спати, а сама берусь за роботу. Сідаю на ліжко з ногами та вмикаю ноутбук. 

Час за роботою пролітає непомітно. Хочу зробити якомога більше перекладів і відразу надіслати їх замовникам. Не помічаю, як годинник переходить за північ, і відриваю погляд від екрана в той момент, коли гримають вхідні двері. 

Дивлюсь на годинник — початок п’ятої ранку. Схоже, Гордій добряче погуляв. Вирішую не зважати на нього і закінчити роботу на сьогодні, але дивні звуки не дають мені сконцентруватися. 

Спочатку щось падає на підлогу, потім — стогін Гордія, і в голову приходить думка, що він напився. Мені ніяково та страшно йти у вітальню, щоб перевірити, як він там, але з голови не виходить думка, що йому може бути погано. 

Саме тому, наче шпигунка чи то крадійка, навшпиньки крадусь у коридор, а потім й у вітальню. Тут горить світло, тому Гордія бачу добре, і те, що мені відкривається, не вкладається в голові.. 

Гордій без футболки й намагається накласти еластичний бинт на груди й талію. Я помічаю величезний синець на боці — і дихання збивається. Та це ще далеко не все — під оком синець, на щоці подряпина і губа розбита ще. 

Перша моя думка — його побили! Виглядає саме так.

— Що сталося? — трохи впевненіше ступаю у вітальню, і Гордій завмирає з бинтом у руках. 

— Ти чому не спиш? — питає невдоволено. 

— Я збиралась лягати, але ти прийшов, — випалюю. — Тебе побили? 

— Ні, — сухо відповідає. — Софіє, йди до Ніколь. Я тут сам впораюсь. 

— Та невже? — фиркаю і йду до нього. Сідаю на диван поруч і практично видираю з його руки бинт. — Руки підніми! — командую. 

Гордій явно не задоволений таким поворотом, але слухається. Мабуть, розуміє, що самому не впоратися. Мене лякає розмір синця і є думка, що можуть бути зламані ребра. 

— Тобі в лікарню треба, — дивлюсь йому в очі. Ми сидимо дуже близько одне до одного, і тільки зараз я це усвідомлюю. 

— Не треба. — карбує. — Саме заживе. 

— Треба ще рани на обличчі обробити, — закінчую з пов'язкою і йду на кухню, щоб взяти аптечку. Дивно, та Гордій більше не перечить. Сидить і за мною спостерігає. 

Повертаюсь з аптечкою, сідаю навпроти нього і дістаю все необхідне. Спочатку обробляю антисептиком подряпини, а тоді й губу. Я знаю, що це боляче, але Гордій навіть не сіпається. 

— Ну все, — кажу і хочу встати, щоб повернути аптечку на місце, але несподівано Гордій хапає мене за руку і змушує зупинитися. 

— Ти говорила, що працюєш перекладачем. Звідки такі навички першої допомоги? — питає і погляду з мене не зводить. 

— Був період, коли я мріяла стати лікарем, — відповідаю абсолютно щиро. — А ще у мене є молодша сестра, яка неодноразово розбивала коліна, тому я знаю, як обробляти рани. 

Не знаю, чи вірить мені Гордій, але руку відпускає. Несу аптечку на місце, а коли повертаюсь, він уже лежить на дивані. 

— Варто випити знеболювальне, якщо хочеш поспати хоча б кілька годин, — кажу.