Розділ 4

І знову я не розумію, навіщо влізла у все це. Так, Ніколь шкода, але жила ж вона якось з Гордієм до того моменту, як я тут з’явилася. Навіть не сумніваюсь, що сам Гордій знає, як зробити так, щоб його доньку не забрали. Видно ж, що він не бідний, але чомусь ці жінки зі служби у справах дітей дуже наполегливо до нього причепились. 

Щоб якось заспокоїтись, набираю Настю і розповідаю їй усе. Хочу, щоб подруга поглянула на всю цю ситуацію збоку і дала мені якусь хорошу пораду.

— Ну ти як завжди! — ледь не кричить подруга. — Навіщо тобі чужі проблеми? Хіба своїх мало?

— Мені шкода дівчинку, — пояснюю. 

— А її татка — ні? — цікавиться подруга.

— Гордій — невихований ідіот! У мене таке враження, що розмова зі стіною принесе більше користі, ніж з ним! — бурчу.

— Ти так емоційно про нього розповідаєш. Може, він тобі сподобався? 

— Точно ні! — кривлюсь. — Ти ж знаєш, що після Макса я ніколи не наважусь на нові стосунки. Та й кому потрібна дівчина, яка не може мати дітей? 

— Софіє, це не остаточний діагноз! — миттєво вмикає серйозність Настя. — У тебе ще будуть діти. 

— Змінімо тему, — прошу, і вона погоджується. — Отже, ти кажеш, що не треба мені у це лізти?

— Якщо тебе ніхто про допомогу не просить, то не треба, — відповідає. 

— А як же Ніколь? Мені так її шкода, — зітхаю. 

— Я розумію, але ти не можеш переступити через її тата, а йому твоя допомога не потрібна. 

Настя має рацію. Я це розумію. Просто дуже важко стримувати себе, і не останню роль у цьому зіграв мій власний стан. 

Поговоривши з подругою, берусь за роботу. Сподіваюсь, що зможу відволіктись. П’ю третю за рахунком каву і час від часу прислухаюсь до того, що відбувається за стіною. 

На початку першої ночі Ніколь знову починає плакати. Це триває хвилин десять, і в мене вривається терпець. Може, я ідіотка, але сидіти та слухати ці крики не можу. 

Йду до сусідських дверей і натискаю кнопку дзвінка. Спочатку здається, що мене просто проігнорують, але ні, помиляюсь. 

Двері відчиняє Гордій з маленькою Ніколь на руках. Бідна дівчинка червона від криків, а очі мокрі та заплакані. Не втримавшись, тягну до неї руки, і дуже несподівано Гордій віддає її мені. 

Тільки зараз помічаю, що чоловік без футболки. У нього гарне підтягнуте тіло і кубики на животі. 

— Що з нею? — питаю, переступивши поріг. На голий торс намагаюсь не зважати. 

— Педіатр сказала, що зуби. Я не можу її заспокоїти, — злиться. 

Ми проходимо у вітальню, і Ніколь начебто трохи заспокоюється у мене на руках. Я дивлюсь на широку спину чоловіка, і нарешті він додумується одягнути футболку. 

— Чому одразу мене не покликав? — питаю прямо. 

— Я й сам можу впоратись, — цідить. 

Я розумію, що Гордію важко з маленькою дитиною на руках. Тут не всі жінки витримають. Але я ніяк не можу второпати, якого біса цей чоловік такий твердолобий. Я ж відкрито кажу про допомогу. Я готова бути з Ніколь. Ну що ж ним не так? 

— У тебе є ліки для Ніколь? — питаю.

— Які ліки? Вона ж мала зовсім, — хмуриться. 

— Треба купити мазь проти болю, коли зубки ріжуться, — кажу.

— Звідки ти все це знаєш? — уважно мене розглядає. 

— У мене є молодша сестра. Набагато молодша, — кажу. — Підеш в аптеку?

Гордій одразу погоджується. Диктую йому, що треба купити, і він залишає нас із Ніколь удвох. Дівчинка знову починає плакати, і мені дуже шкода її зараз. Зубки це дуже важкий процес як для дитини, так і для батьків, проте важливий. 

Гордій повертається швидко. Змащую ясна крихітки маззю і даю ліки проти болю. Ніколь швидко заспокоюється і засинає. Дуже сподіваюсь, що до ранку. 

Коли залишаю її в ліжечку у спальні, йду на пошуки Гордія. Знаходжу в вітальні з келихом чогось алкогольного в руках. 

— Ти впевнений, що це допоможе? — питаю прямо. 

— Мені це необхідно, — видихає і робить ковток. 

Гордій здається мені втомленим. Ну звісно, останні кілька ночей його не було вдома, а сьогодні Ніколь не дає відпочити. 

— Якщо хочеш, я можу залишитися з нею до ранку, а ти зможеш поспати, — кажу обережно. 

Гордій ставить склянку на столик, а сам невідривно дивиться на мене. Мені ніяково від цього погляду, але тримаюсь. 

— Звідки ти така взялася? — питає. 

— Яка? — перепитую. 

— Ідеальна, — заявляє. 

— Я не ідеальна. Звичайна, — кажу стримано. — Просто мені шкода Ніколь. 

— Здається, зараз ти не за Ніколь хвилюєшся, — Гордій підводиться на ноги й до мене наближається. Він вищий на цілу голову і значно ширший у плечах. Дивиться на мене зверху вниз, а я чомусь затамовую подих. 

— Просто прийми мою допомогу і нічого собі не вигадуй, — кажу спокійно, але при цьому моє серце ось-ось вистрибне з грудей. — Я залишусь з Ніколь у спальні, а ти тут можеш спати.