Розділ 3.1

Біжу в кімнату, щоб знайти його візитку, і набираю номер. Слухаю довгі гудки й дивлюсь на екран домофона. Чомусь ці жінки не йдуть. Досі чекають, що їм відчинять. 

— Слухаю! — голос Гордія так неочікувано проникає в мою свідомість, що я сіпаюсь. — Що таке, Софіє?

— Гордію, тут якісь жінки з теками прийшли. Що мені робити? — питаю. 

— Не відчиняй двері! — цідить невдоволено. — Я скоро буду. 

Нічого не пояснивши, він кидає слухавку, а я стою як дурепа і слідкую за небажаними гостями через екран домофона. 

Минає ще хвилин п’ять, і вони таки йдуть. Полегшено видихаю і вимикаю домофон. Сідаю на диван у вітальні й нервово стукаю ногою по підлозі. 

У цього Гордія явно якісь проблеми, ще й маленька дитина на руках. Видно, що йому важко, але через свій впертий характер він не буде просити допомоги. 

Минає зовсім небагато часу, коли двері відчиняються й у квартиру заходить Гордій. Він здається мені ще більше злим і роздратованим, ніж зазвичай. Схоже, це ті гості так його довели. 

— Ніколь спить, — кажу, підвівшись з дивана. — Ті жінки пішли.

— Вони повернуться, — цідить і знімає з себе піджак. Кидає його на диван і проводить рукою по обличчю. 

— Хто вони? — питаю, хоча на відповідь не дуже сподіваюся. 

— Ти можеш йти, Софіє, — повністю ігнорує моє питання. — Далі я сам.

Ну ось, навіть не подякував… І чому я не здивована? 

Залишаю його квартиру і йду у свою. Готую каву і пробую працювати, але нічого не виходить. У мене з голови не виходять ті жінки. От справді, наче своїх проблем мало, вирішила додати собі чужих.

Але зараз я думаю не про Гордія, а саме: про Ніколь. Ця дівчинка в один момент потрапила мені в серце, і я не хочу, щоб їй робили боляче. 

Щоб якось розвіятись, вирішую сходити в магазин за смачненьким. Жодних криків з сусідньої квартири не чути, тому заспокоююсь і знову прямую в супермаркет, але цього разу пішки. Думаю пройтись, та й провітрити голову мені не завадить. 

Купивши всього потроху, повертаюся назад. Навіть настрій піднімається, і я готова братися за роботу, але коли ліфт зупиняється на моєму поверсі, я просто завмираю, як вкопана, тому що двері у квартиру Гордія відчинені, сам він стоїть на порозі та не впускає всередину тих самих жінок, яких я бачила на екрані домофона. 

— Я вже сказав, що всередину вас не пущу! Моя донька спить! — цідить Гордій.

— Ми маємо пересвідчитися, що з дівчинкою все добре! Ваша колишня дружина не впевнена, що дитина в безпеці з вами, оскільки ви постійно працюєте! — пояснює одна з жінок, а я починаю розуміти, хто вони такі. 

— У моєї дитини є нянька, яка з нею двадцять чотири на сім! — Гордій ледве стримується, щоб не відправити цих двох під три чорти. 

— Ми можемо її побачити? Познайомитись? — питає інша. 

Я розумію, що вони не відступлять, а в Гордія можуть забрати Ніколь. Думаю швидко, адже часу не так багато. Геніальна ідея з'являється несподівано, і я різко змінюю курс від своїх дверей до дверей Гордія. 

— Любий, а що тут відбувається? — питаю і дуже сподіваюсь, що Гордій підтримає мою гру. 

— А ви хто? — хмуряться жінки.

— Я? — тицяю в себе пальцем. — Я — Софія. Наречена Гордія.

Ох, обличчя самого чоловіка в цей момент треба бачити. Мабуть, він думає, що я збожеволіла, але ні, це просто вистава для цих двох жіночок. 

Протискаюсь поміж них з пакетом у руках і дивлюсь на Гордія так, щоб він зрозумів мої мотиви. Для кращого ефекту стаю навшпиньки та цілую його в щоку. Відчуваю шалене збентеження, але не зупиняюсь. Пакет ставлю на підлогу, а сама огортаю широку талію чоловіка своєю рукою. 

— Ви не говорили, що знову збираєтесь одружитися, — хмурить брови жінка і недовірливо мене розглядає.

— Хіба я зобов’язаний звітувати перед вами? — на щастя, Гордій швидко все розуміє та опускає свою руку мені на плечі. — Як бачите, у Ніколь дійсно є няня, яка скоро стане їй мамою. 

Жінки розгублено переглядаються, приголомшені такою новиною, а я чекаю, коли ж вони нарешті підуть.

— Ну що ж, це хороша новина, — таки відповідає одна з них. — Тільки дівчинку ми маємо побачити та переконатися, що з нею все добре. 

— Вона спить, — цідить Гордій.

— Я думаю, що одна з вас може зайти, — кажу. — Тільки тихо, добре?

Розумію, що жінки не відступлять і немає сенсу впиратися. Хоч Гордій і незадоволений таким поворотом, але мовчить. Він залишається з однією жінкою в коридорі, а іншу я веду в спальню. 

Вона розглядає Ніколь, яка солодко спить, і записує щось у свій блокнот. 

— Коли збираєтесь одружитися? — питає у Гордія, коли повертаємось назад. Він дивиться на мене поверх її голови, а я ніяковію.

— Найближчим часом, — сухо відповідає. — Не хочемо з цим затягувати. 

Жінка знову щось записує, і нарешті вони залишають нас у спокої. Коли Гордій зачиняє за ними двері, я полегшено видихаю.