Розділ 3

Вирішую, що на сьогодні з мене досить, тому повертаюсь у свою квартиру. На щастя, дитячого крику більше не чути, тому спокійно засинаю до ранку. А от прокидаюсь різко й не одразу розумію, де перебуваю і що відбувається. 

Хтось добряче так стукає у двері, наче збирається їх вибити. Перша думка, що виникає в голові — це Макс мене знайшов! Тільки от цього не може бути, тому йду дивитися, кому там не терпиться мене побачити. 

На екрані домофона видно Гордія з Ніколь на руках. Чоловік, здається, роздратований. В принципі, такий, як і завжди. 

Не розумію, чому він прийшов, тому одразу відчиняю двері, зовсім забувши перед цим привести себе до ладу.

— Що сталося? — питаю і трохи ніяковію під його прямим поглядом. Гордій розглядає мене з голови до ніг і хмикає собі під носа. Мені це не подобається. 

— Ти запропонувала свою допомогу, — заявляє, навіть не привітавшись. — У мене важлива зустріч зараз. Можеш залишитися з Ніколь? 

— Що? — здається, я ще не прокинулась. Стою як дурепа й очима кліпаю.

— Я звільнив няню, а щоб іншу знайти, потрібен час. Ти можеш кілька годин провести з Ніколь? — пояснює ще раз. 

— Добре, — киваю. — Тільки… дай мені двадцять хвилин, щоб зібратися. 

Гордій киває і йде до своєї квартири, а я біжу у ванну та зі швидкістю спринтера приймаю душ. Часу на макіяж немає, тому волосся збираю в кульку й одягаю джинси з футболкою. 

Рівно за двадцять хвилин стукаю у двері сусіда, а він наче тільки мене і чекав. 

— Проходь, — запрошує сухо, і я покірно йду за ним. Помічаю Ніколь у годувальному кріслі та усміхаюсь їй. Дівчинка грається іграшками й виглядає дуже мило. Намагається перебирати різні фігурки маленькими пальчиками. 

Гордій швидко розповідає де суміш, коли треба годувати Ніколь, а ще веде мене у спальню і відчиняє шафу з її речами. 

— Все зрозуміла? — уважно дивиться на мене. 

— Так, — киваю. — Тільки ти телефон свій залиш про всяк випадок. 

Гордій кладе на тумбу візитку, а сам одягає піджак. Маю визнати, що виглядає він чудово. Так і не скажеш, що пів ночі не спав. 

— Ти не боїшся залишати доньку з чужою людиною? — питаю, коли чоловік йде в коридор, щоб взути туфлі. Це питання спокою мені не дає. 

— Якщо я захочу, через пів години у мене в руках буде вся інформація про тебе, — Гордій підводиться на ноги й тисне на мене своїми габаритами. Він дивиться прискіпливо, а я майже не боюсь. — Це всього на один раз. Я повернусь дуже скоро. 

Коли за ним зачиняються двері, я видихаю. Все-таки дивний цей чоловік. Сам відмовився від моєї допомоги, а коли приперло — примчав під мої двері. 

— Привіт, красунечко! — широко усміхаюсь Ніколь, і дівчинка робить те саме. Вона неймовірно гарна, а коли беру її на руки — на очі сльози навертаються. — Будемо дружити? 

Поруч зі мною Ніколь взагалі не вередує. Вона дуже чемна та спокійна. Мабуть, відчуває, що я не хочу їй нічого поганого. 

За вікном чудова погода, тому вирішую поїхати в парк. Я бачила візок у коридорі, де одяг теж знаю. Перший раз трохи страшно переодягати дівчинку, але у мене виходить доволі непогано. 

Уже за пів години ми на вулиці, і я почуваюсь якось дивно. У мене таке відчуття, що всі люди знають: це не моя дитина. Так, це самонавіювання, але нічого не можу з цим зробити. 

Вирішую залишитися на дитячому майданчику біля будинку і дістаю Ніколь з візка. Сідаю на гойдалку, а її саджаю собі на коліна. Ось так повільно гойдаємось, і маленька явно в захваті. 

Десь за годину крихітка починає вередувати, і я розумію, що вона голодна. Повертаємось у квартиру Гордія, і я готую їй суміш. 

Поки Ніколь їсть, оглядаю квартиру детальніше. Планування таке ж, як у мене, тільки ремонт зроблений у темних тонах. Мені не сильно подобається, хоча для Гордія, мабуть, саме те. 

Поївши, Ніколь хоче спати, тому вкладаю її та заколисую. Дивлюсь, як її оченята заплющуються, і розумію, що ця дівчинка — наймиліше створіння, яке я бачила коли-небудь. Мені все ще цікаво, де її мама. Не вірю, що вона її покинула. Таку крихітку неможливо покинути. 

З роздумів мене висмикує дзвінок у двері. Не хочу, щоб розбудили Ніколь, тому біжу до домофона і вимикаю звук. Я бачу двох жінок з теками на екрані й не розумію, що вони хочуть. Звісно ж, впускати їх не збираюсь, а от попередити Гордія не завадить. 

Біжу в кімнату, щоб знайти його візитку, і набираю номер. Слухаю довгі гудки й дивлюсь на екран домофона. Чомусь ці жінки не йдуть. Досі чекають, що їм відчинять. 

— Слухаю! — голос Гордія так неочікувано проникає в мою свідомість, що я сіпаюсь. — Що таке, Софіє?

— Гордію, тут якісь жінки з теками прийшли. Що мені робити? — питаю. 

— Не відчиняй двері! — цідить невдоволено. — Я скоро буду. 

Нічого не пояснивши, він кидає слухавку, а я стою як дурепа і слідкую за небажаними гостями через екран домофона. 

Минає ще хвилин п’ять, і вони таки йдуть. Полегшено видихаю і вимикаю домофон. Сідаю на диван у вітальні й нервово стукаю ногою по підлозі.