Розділ 2.1

Гордій залишає балкон, а я практично вибухаю від обурення. Та ким він себе вважає? Може, справді варто звернутися у відповідну службу? Дівчинці явно тут некомфортно. 

Повернувшись у квартиру, довго не можу заспокоїтись. Тішить те, що дівчинка більше не плаче. Можливо, Гордій поговорив з нянею і та взялася за голову. Ну, якщо і до неї він приймає залякування, то дівчина й палити кине з таким-то босом. 

Ще одне питання, яке не дає мені спокою — де мама крихітки? Чому з нею постійно нянька? А може, Гордій — батько-одинак? Може ж таке бути… хоча, глянувши на нього, у це важко повірити. 

Цієї ночі я не прокидаюсь від дитячих криків, і це дійсно радує, але наступного дня не бачу, щоб няня гуляла з дитиною. Невже тепер вона і з будинку виходити не буде? Через мене.

Весь день виглядаю у вікно і навіть йду в парк після обіду. Знайомого візочка не бачу і розумію, що своїми діями могла зробити ще гірше. 

Є бажання піти до Гордія, постукати у двері та запитати, де його донька, але я стримуюсь. Може, він має рацію і мені дійсно не варто лізти у чужі справи? 

Ввечері знову телефонує тато. Я розумію, що він хвилюється, тому розмовляю з ним трохи. Виявляється, що Макс і до нього приходив, але тато ще той міцний горішок. Тримає мою таємницю в секреті. 

Лягаю спати пізно, тому що засиджуюсь за перекладами. Одягаю короткі шорти та топ, а мокре волосся ліньки сушити й засинаю так. 

Прокидаюсь різко і не розумію спочатку, що відбувається. Дитина знову плаче, але цього разу якось надривно, наче з останніх сил. Мене це дуже лякає, тому, не вигадавши нічого кращого, хапаю телефон і ключі від квартири та біжу до сусідських дверей. 

Спочатку дзвоню, але ніхто і не думає відчиняти, а потім починаю бити в них кулаками. Крики навіть сюди чути, ледь-ледь, але вони є і не припиняються. 

В момент, коли практично втрачаю надію, що мені відчинять, збираюсь набрати поліцію, але двері ліфта відчиняються і виходить Гордій. 

— Знову ти? — цідить невдоволено.

— Що там у тебе відбувається?! — кричу. — Дитина не перестає кричати!

Гордій на мить завмирає, а тоді лається собі під ніс і поспішає до дверей. Відчиняє їх і одразу біжить кудись вглиб квартири. Всього кілька секунд вагаюсь, чи варто заходити, а тоді переступаю поріг.

Я ж собі не пробачу, якщо не дізнаюсь, що з цією родиною не так. 

— Пробачте, Гордію Дмитровичу! Просто вона плакала і я ніяк не могла її заспокоїти! — виправдовується та сама няня, вилітаючи з кімнати як пробка від шампанського. 

— Зникни! — гиркає чоловік і виходить вслід за нею, тримаючи на руках маленьку крихітку. Дивлюсь на неї — і плакати хочеться. Яка ж вона маленька. 

Няня хапає з дивана свою сумку й, оминувши мене, залишає квартиру. Наостанок ще й дверима гримає. Здригаюсь від цього звуку, і Гордій помічає мене. 

— А ти що тут забула? — питає сердито. Дівчинка знову починає плакати, і, не втримавшись, я наближаюсь до нього. 

— Дозволь я допоможу, — кажу і простягаю руки до дівчинки. — Вона, мабуть, голодна. 

— Ти не відчепишся? — хмуриться, а я знизую плечима.

— Ні, — кажу. — Все одно з цими криками не засну.

Гордій вагається кілька секунд. Швидше за все, він також дико втомлений і хоче відпочити. Уявлення не маю, де його носило пів ночі, але зараз він явно хоче спати. 

Коли Гордій передає мені крихітку, я практично не дихаю. Зараз головне не розплакатися, а то точно подумає, що я божевільна, і прожене. 

Блакитнооке диво дивиться на мене і щось по-своєму говорить. Не плаче, і це добре. 

— Скільки їй? — питаю у Гордія, коли він йде на кухню і починає готувати суміш. 

— Вісім місяців, — сухо відповідає.

— А звати як? 

— Ніколь, — коротко і по суті. — Давай її сюди. 

Гордій вправно справляється з донькою. Мені здається, що вона не виглядає на свій вік, зовсім маленька, але діти різними бувають. Мабуть, мама у неї як дюймовочка. 

Поки Гордій годує Ніколь, я стою поруч і дивлюсь на цих двох. Мені шалено цікаво, як так сталося, що цей кремезний чоловік сам виховує доньку, але спитати не наважуюсь. Розумію, що не відповість. 

Дівчинка засинає практично одразу після того, як наїдається. Гордій вкладає її в ліжечко біля свого ліжка в спальні, а я стою у дверях і дивлюсь, як все це відбувається. 

— Чому ти досі тут? — питає, залишивши спальню. Ми стоїмо в коридорі, і тільки зараз згадую, як виглядаю. Гордій також помічає мій “лук” і пробігається очима з голови до ніг. 

— Якщо тобі потрібна няня, я можу нею стати, — випалюю, поки ця дивна думка не вивітрилася з голови. 

— Не цікавить. Забирайся, — цідить і киває на двері. 

Глибоко вдихаю, тому що знаю: цей чоловік — як кам’яна брила. Достукатись до нього дуже важко. Але допомогти я хочу не йому, а Ніколь. І собі заодно. Можливо, ця крихітка і мені допоможе вилізти з цього стану приреченості. Головне, щоб її тато не був впертим бараном і погодився.