Розділ 2

Повернувшись додому, почуваюсь розбитою. Ну якось не виходить у мене з голови ця бідна дівчинка. Дуже цікаво, хто її тато. Невже він так само до неї ставиться? 

Щоб якось себе розвантажити, вирішую набрати Настю. Можливо, розмова з подругою якось мені допоможе перемкнутися.

— Я скучила, — зітхає Настя. — Так незвично, що тебе немає поряд. 

— Я теж, — відповідаю. — Але так треба.

— Слухай, я вчора Макса бачила, — випалює подруга, а я напружуюсь. Тепер це ім’я викликає у мене тільки такі емоції. — Він тебе шукає. Зрозумів, що ти поїхала кудись, і хоче знати куди.

— Ти ж йому не сказала? — питаю з острахом. 

— Звісно, ні! До того ж я й сама твоєї адреси не знаю, — відповідає. — От який він мудак все-таки. Після всього, що зробив, зустрічі шукає. Невже дійсно думає, що у нього є бодай найменший шанс на пробачення? 

— Не знаю, — шепочу. — Дякую, що попередила, Настю. Я впевнена, що Макс буде шукати мене й, можливо, колись навіть знайде.

— Що означає “колись”? — дивується подруга. — Ти що, зібралася там назавжди залишитися?

— Не знаю поки… Час покаже, — відповідаю. 

Закінчую розмову з Настею і глибоко вдихаю. Почувши такі новини, починає боліти голова. П’ю ліки та вирішую трохи відпочити. Засинаю просто у вітальні на дивані, але сплю недовго. Мене знову будить дитячий крик. 

Він не припиняється протягом десяти хвилин, і в мене вривається терпець. Уявлення не маю, звідки саме йдуть звуки, тому спочатку вирішую опитати сусідів. 

Квартиру Гордія пропускаю, адже не думаю, що це він молодий татусь, а дві інші, що є на поверсі, взагалі не подають ознак життя. Схоже, крім нас двох тут ніхто не живе. Стукаю і в ті, і в інші, але все марно. 

Залишається квартира мого мовчазного сусіда. Якщо він не відчинить, отже, це зверху або знизу. 

Натискаю кнопку дзвінка і чекаю, коли ж мені відчинить ця гора м’язів. Минає кілька хвилин, а відчиняти мені не поспішають. Натискаю кнопку ще раз, і саме в цей момент на поверсі зупиняється ліфт. 

— Ти що тут робиш? — невдоволено питає Гордій, а я розумію, що його квартира теж пустувала, тому ніхто і не відчинив.

— Ем… привіт, — намагаюсь усміхнутися під його колючим поглядом. — Ти не в курсі, у кого тут мала дитина у квартирі? Просто вона постійно плаче і трохи заважає. 

— Плаче, кажеш? — Гордій хмуриться ще більше, а тоді, нічого не пояснивши, відчиняє двері квартири. 

І тут мене чекає шок… Я знову чую дитячий плач і розумію, що в цій квартирі живе немовля. То Гордій — тато? 

— Доброго дня, Гордію Дмитровичу! — помічаю ту саму дівчину з парку — і голова ще більше йде обертом. Не встигаю нічого запитати, тому що Гордій зачиняє двері у мене перед носом, навіть не подякувавши за інформацію. 

Повертаюсь у свою квартиру з різними думками в голові. Тішить те, що дівчинка більше не плаче, але чому дружина Гордія називає його так офіційно? А якщо це не дружина, а, наприклад, няня? Якщо це так, то вона просто жахливо ставиться до доньки Гордія. 

Може, мені варто сказати про це? Хоча сумніваюсь, що він мені подякує. 

Щоб трохи заспокоїтись, готую собі каву і йду на балкон. Бачу, що та сама дівчина знову повезла дитину на прогулянку. Навіть думати не хочу про ставлення цієї няні до маленької. 

Думати не доводиться, тому що на балконі з’являється Гордій. Він підпалює цигарку і затягується. 

— Ця жінка — няня твоєї доньки? — питаю, і він кидає в мій бік порожній погляд. 

— Яке твоє діло? — питає сухо.

— Вона жахливо ставиться до дівчинки! — випалюю. — Палить і не може її заспокоїти. 

Гордій мовчить. Ніяк мої слова не коментує. А може, йому байдуже? Все-таки дитина зовсім крихітна. Може, він сам погано до неї ставиться? 

Він подібних думок у мене кров холоне в судинах. Не хочу в це вірити, але реакція Гордія дивує. 

— Ти — батько-одинак? — знову питаю. Знаю, що дістала його, але відступати не буду. Заради крихітки, яку ображають. 

— Тебе не вчили не пхати носа не у свої справи? — холодно питає. 

— Зараз я на боці дитини! — ціджу. — Якщо вона і далі буде плакати, я поскаржусь у відповідні служби. 

— Не раджу цього робити! — в одну секунду голос Гордія з холодного стає крижаним. Він дивиться на мене так, наче збирається вбити. Схоже, віддавати доньку чоловік не збирається. — Пошкодуєш!

— Ти мене залякуєш зараз? — злюсь.

— Попереджаю, — карбує. — Не пхай свого носа в чужі справи. Цілішою будеш. 

Гордій залишає балкон, а я практично вибухаю від обурення. Та ким він себе вважає? Може, справді варто звернутися у відповідну службу? Дівчинці явно тут некомфортно. 

Повернувшись у квартиру, довго не можу заспокоїтись. Тішить те, що дівчинка більше не плаче. Можливо, Гордій поговорив з нянею і та взялася за голову. Ну, якщо і до неї він приймає залякування, то дівчина й палити кине з таким-то босом.