Розділ 33 «У тебе хтось є?»

Я майже вибігла з машини. Відстібала пасок тремтячими пальцями, спіткнулася на бордюрі, але навіть не зупинилася. Треба було якнайшвидше дістатися квартири. Опинитися подалі від нього.

Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей. В голові знову і знову прокручувався той момент у машині. Як він дивився на мене. Як нахилявся ближче. Як його погляд ковзнув до моїх губ. Ще трохи, і… Я похитала головою, намагаючись відігнати ці думки. 

Двері квартири зачинилися за мною, і я сперлася на них спиною, заплющивши очі. Глибокий вдих, ще один. Поступово серце вирівняло ритм. Але легше не стало.

І лише зараз я помітила…Я досі була в його піджаку. 

Різко розплющила очі й опустила погляд на себе. Ходила в ньому майже весь вечір, і тільки зараз це усвідомила.

Матвій накинув його на мої плечі, коли помітив, що мені холодно. Просто взяв і зробив це, ніби це була найприродніша річ у світі. 

Торкнулася темної тканини пальцями. Піджак був важкий, трохи завеликий, але дуже теплий. І… пахнув ним. Від цього усвідомлення груди стиснуло ще дужче.

Що зі мною відбувається?

Я швидко скинула піджак і повісила його на спинку стільця. Потім відійшла на кілька кроків назад, ніби це могло допомогти позбутися відчуття, яке він у мене викликав.

Наступного ранку я прокинулася змученою. Довго не могла заснути — і не через звичне безсоння, а через рій думок. Деякий час просто лежала в ліжку, знову все обмірковуючи. Потім прийняла душ і пішла варити каву. Звук вхідного повідомлення змусив мене зупинитися. Я взяла телефон і відкрила екран. Матвій: “Я заїду по тебе о 17:00. Поїдемо до моїх батьків.”

Я втупилася в повідомлення, відчуваючи, як тривога накочується хвилею. Це ж просто вечеря. Нічого особливого. Але всередині все стискалося, ніби я мала знайомитися з батьками нареченого.

Спершу я намагалася відволіктися — готувала сніданок, дивилася серіал, прибирала. Марно. Годинник ніби навмисне рухався швидше.

А потім я застрягла перед шафою. Що вдягти, щоб це виглядала доречно? 

В результаті пів кімнати було завалено одягом, а я, розгублена й невдоволена, крутилася перед дзеркалом.

Зрештою, вибір упав на легку, майже повітряну сукню бежевого кольору. Міді-довжина, прозорі рукави, жіночний силует.  Зробила легкий макіяж та підкрутила волосся.  Перед виходом — крапля парфумів, босоніжки на невисоких підборах.

І о 16:55 я вже стояла біля під’їзду, чекаючи на Матвія. А в голові була лише одна думка: як поводитися після вчорашнього?

Час тягнувся нестерпно довго. Я вже кілька разів перехоплювала подих, коли повз під’їзд проїжджали темні позашляховики.
Хвилювання наростало.

Я зчепила пальці, намагаючись не видати свого стану, коли нарешті знайоме авто сповільнилося й під’їхало ближче.

Матвій вийшов, не поспішаючи.

Бежеві штани, біла футболка та такіж кеди. Він виглядав зовсім по іншому, я звикла бачити його у строгих костюмах. А у звичайному, повсякденному одязі бачу вперше. 

— Привіт, — він трохи посміхнувся, відкриваючи дверцята.

— Привіт, — відповіла я, опускаючись у салон.

Здається, він помітив мою напругу.

— Все нормально? — його голос був теплим, спокійним.

Я кивнула, втупившись у свої руки.

Матвій не рушав з місця.

— Аріно.

Я здригнулася й нарешті глянула на нього.

— Не хвилюйся. Це просто вечеря.

Просто вечеря.

Якби ж це дійсно було так просто.

Дорога минула майже в тиші. Матвій кілька разів кидав на мене погляд, ніби хотів щось сказати, але я вдала, що не помічаю. Мені треба було зібратися.

Чим ближче ми під’їжджали, тим сильніше стискалося всередині.

Будинок його батьків був двоповерховий, з великими вікнами й затишним двориком. Навіть здалеку було видно, що тут жили люди з гарним смаком.

Матвій вийшов першим, обійшов машину й відчинив для мене дверцята.

— Готова?

Я не була готова. Але вибору не мала.

— Так.

Він ледь помітно посміхнувся й простягнув мені руку. Я вагалася лише мить. А потім поклала свою долоню в його.
Матвій легко стиснув мою руку, і я відчула, як його тепло пробирається крізь мою тривогу. Це не мало так діяти, але чомусь допомогло.

Двері відчинилися, щойно ми ступили на ґанок.

— О, ви вже тут! — жваво вигукнула мама Матвія з привітною усмішкою.

— Привіт, мамо, — спокійно сказав Матвій, не випускаючи моєї руки.

Я чемно привіталася й увійшла до будинку. Всередині було затишно: світлі стіни, м’яке світло ламп, у повітрі витав приємний запах свіжоспеченого тіста.

— Батько ще в кабінеті, зараз вийде, — повідомила Олена Володимирівна, забираючи в мене пальто. — Проходьте у вітальню, не соромтеся.

Я лише кивнула й пішла за Матвієм.

— Ти як? — нахилившись, прошепотів він, коли ми залишилися наодинці у просторій кімнаті.

Я покосилася на нього.

— Я ще тут. Значить, усе не так погано.

Він стримано усміхнувся, але я помітила, як на мить його пальці сильніше стиснули мою руку, ніби він теж трохи нервував.

Через кілька хвилин до вітальні зайшов батько Матвія. Його постава була впевненою, а обличчя зберігало суворий, зосереджений вираз, хоча в очах промайнув ледь вловимо тепло.

— Привіт, діти, — спокійно привітався він.

— Добрий вечір, — відповіла я, намагаючись здаватися розкутою, але легка напруга все ж таки причаїлася всередині.

— Привіт, — сказав Матвій і впевнено потиснув батькову руку.

Двері до вітальні відчинилися, і до кімнати увійшла мама Матвія, усміхаючись тепло й привітно.

—  Ходімо за стіл! Все вже готове, не соромтеся, — сказала вона, жестом запрошуючи нас до їдальні.

Матвій коротко глянув на мене, ніби запитуючи, чи все добре. Я ледь помітно кивнула, і ми разом рушили слідом за його батьками.

За столом панувала приємна, невимушена атмосфера. Олена Володимирівна розповідала кумедні історії з дитинства Матвія, він лише зітхав і усміхався, а Олександр Вікторович більше слухав, інколи кидаючи влучні коментарі.