Розділ 32 «Вона неймовірна у всьому»

Матвій 
Ми з Аріною зустрічаємо гостей. Вона ввічлива, привітна, постійно посміхається, але щоразу червоніє, коли кожний гість чоловічої статі обсипає її компліментами. І я чудово розумію чому вони це роблять — виглядає вона неймовірно.

Сукня ідеально підкреслює її витончену фігуру, а відкрита спина… Це справжнє випробування для моєї витримки. Все, чого мені хочеться, — провести рукою по її шкірі, відчути, яка вона на дотик. Чомусь здається, що вона оксамитова…

Черговий гість вітає мене з річницею, а потім знову звертає увагу на Аріну. Обдаровує її компліментами, від яких вона ще дужче ніяковіє, кусаючи нижню губу. Ця її звичка  зводить мене з розуму — від одного цього руху бажання поцілувати її стає ще сильнішим.

Коли всі гості вже прибули, я підіймаюся, щоб виголосити промову. Увесь час ловлю її погляд. Вона уважно дивиться на мене й ледь посміхається. Одного разу переводжу очі на маму і… ледь не сміюся. Вона дивиться то на мене, то на Аріну, а її усмішка надто широка, ніби ми тут не річницю компанії святкуємо, а моє весілля. Схоже, після святкування на мене чекає допит.

Коли починається повільна музика, я навіть не роздумую, просто простягаю Аріні руку.

— Потанцюєш зі мною?

Вона киває, легко посміхаючись, і вкладає свою долоню в мою.

Ми виходимо в центр зали. Спочатку Аріна тримає дистанцію, але мені це не подобається. Ми ж не п’ятнадцятирічні підлітки. Тому впевнено притягую її ближче до себе. Відчуваю, як вона напружується, але нічого не каже.

— Тобі дуже пасує ця сукня, — кажу тихо, нахиляючись ближче.

— Дякую, — тихо відповідає вона й підіймає на мене свої сірі очі.

Мій погляд ковзає її обличчям і зупиняється на губах. Я знову ловлю себе на думці, що хочу спробувати їх на смак. У цей момент вона, ніби читаючи мої думки, відводить очі.

Після закінчення танцю ми виходимо з центру зали, але майже одразу до мене підходить один з інвесторів. Я змушений відволіктися на розмову, а Аріна залишається біля фуршетного столу.

Коли я повертаюся, то бачу, як вона говорить із моєю мамою. Вони жваво щось обговорюють, і Аріна широко посміхається. У неї справді гарна посмішка, шкода, що бачу її так рідко.

Але варто мені перевести погляд нижче, як помічаю, що вона обіймає себе руками та непомітно потирає плечі. Я підходжу ближче, знімаю піджак і накидаю їй на плечі.

Вона здивовано дивиться на мене.

— Помітив, що тобі холодно.

— О… Дякую, — трохи розгублено каже вона.

— Матвію, ти знаєш, що твоя мама вже забула, як ти виглядаєш? — несподівано говорить мама, хитро на мене поглядаючи. — Ти взагалі про нас із батьком забув, не приїжджаєш.

— Ну мамооо, у мене зараз дуууже багато роботи, зовсім немає часу…

— Ой, ти завжди так говориш, — фиркає вона й дивиться на мене з докором.

— Це правда! Он, можеш в Аріни запитати. Вона ж моя помічниця,— я кидаю погляд на Аріну, ніби безмовно благаючи: «Рятуй».

— О, справді. У нас дуже багато роботи, купа нових контрактів…

— Але ж це не означає, що треба забувати про своїх батьків, правда, Аріночко?

— Звичайно, — трохи розгублено відповідає Аріна та кидає на мене швидкий погляд.

— Чудово! Значить, завтра чекаю вас на вечерю, — заявляє мама, а потім додає, — Удвох.

Я повертаю голову до Аріни й бачу, як її очі розширюються від здивування.

— Ой, ні, — швидко реагує вона. — Я думаю, це буде не зовсім зручно…

— Перестань. Найменше, що я можу для тебе зробити за те, що ти терпиш нестерпний характер мого сина, — мама багатозначно поглядає на мене, — це запросити тебе на вечерю.

Я фиркаю й закочую очі.

— Тим більше, що ти мені дуже подобаєшся, — додає вона вже лагідніше, дивлячись Аріні прямо в очі.

І я бачу, що це не просто слова. Вона справді їй подобається. І я радію цьому. Чому? Сам не знаю.

— Добре, тоді я прийду, — трохи розгублено каже Аріна.

Мама одразу починає розповідати їй про свій кулінарний талант, про те, який у них гарний будинок. А я просто стою поряд і посміхаюся, як ідіот. Бо ця раптова вигадка з вечерею мені вже навіть подобається. Тому що це ще один вечір, який я проведу з Аріною.

Коли моя мама відволікається на розмову з батьками Марка, яких також запросили на святкування, я розумію, що за весь вечір так і не поговорив із сестрою та її чоловіком. Лише встиг привітатися, і все. Власне, я хотів би познайомити їх з Аріною, тож починаю шукати їх серед гостей.

— Матвію, — тихий голос Аріни повертає мене до реальності.

— Так?

— Я погодилася на запрошення твоєї мами, але все ж не думаю, що це зручно. Можливо, мені краще не їхати з тобою…

Я закочую очі.

— Іноді тобі варто менше думати. Ти вже погодилася, тож поїдеш зі мною. До того ж, без тебе мене можуть вигнати.

— Але…

— Тобі треба забути це слово, — перебиваю її, трохи роздратовано. — Просто не переймайся. Чи, може, тобі не подобається компанія моїх батьків?

— Що ти, звичайно ні! Вони прекрасні люди.

— Ну от і чудово. А тепер ходімо, я хочу тебе з деким познайомити.

Помітивши Кіру та Марка в іншому кінці зали, беру Аріну за руку й веду до них.

Коли ми підходимо, я одразу обіймаю сестру та цілу її в щоку.

— Чудово виглядаєш, сестричко.

— Ти теж, братику, — Кіра посміхається тепло, як завжди.

Потискаю руку Марку.

— Привіт, зятьок.

— І тобі привіт, — відгукується він з легкою усмішкою.

Відчуваю, що Аріна трохи напружена. Вона стоїть позаду мене, ніби намагається злитися з фоном. Тому я відступаю вбік і, поклавши руку їй на талію, м’яко підштовхую вперед.

— Аріно, познайомся. Це Кіра — моя молодша сестра. А це Марк — її чоловік і, за сумісництвом, мій найкращий друг.

— Дуже приємно, — говорить вона і тисне руку спочатку Кірі, потім Марку.

— Нарешті ми знайомі! — радісно каже Кіра. — Ми стільки хорошого чули про тебе! Аріна швидко переводить погляд на мене, ніби питаючи: І що ж ти їм розповідав? Я просто невинно усміхаюся.