Розділ 31 «Твоя дівчина?»

П’ятниця наближається надзвичайно швидко. З самого ранку я контролюю підготовку до річниці. Ми з босом домовилися, що я не приїжджатиму до офісу, а зосереджуся лише на організації заходу.

Як завжди, перед роботою він заїжджає за мною, і ми разом снідаємо. Останні кілька днів це стало нашою традицією — спільні сніданки та обіди. Я вже навіть звикла до цього і щоразу з нетерпінням чекаю. За столом ми спілкуємося легко й невимушено, майже як друзі. Іноді говоримо про роботу, але здебільшого обговорюємо дрібниці, жартуємо, просто насолоджуємося моментом.

Після сніданку Матвій відвозить мене до ресторану, де відбуватиметься офіційна частина річниці. Мої спроби переконати його, що можу дістатися на таксі, не мали успіху — він навіть слухати не захотів. Але все ж погодився, що ввечері мені буде зручніше приїхати самій.

Підготовка йде гладко, дякувати Богу. Жодних форс-мажорів чи несподіваних ситуацій. Коли в ресторані майже все готово, вирушаю до заміського комплексу, де проходитиме корпоратив. Там теж усе під контролем, тож після перевірки їду до салону краси.

У салоні мені одночасно роблять зачіску та макіяж, часу обмаль. Дівчата вправно працюють, і невдовзі дзеркало відображає мене оновлену. Моє волосся зібране у високий об’ємний пучок, а біля обличчя м’яко спадають легкі локони. Макіяж витончений: природний сяючий тон, чіткі стрілки, що підкреслюють глибину погляду, і блиск у ніжному пудровому відтінку на губах. Образ завершений — елегантний і водночас тендітний.

Після салону беру таксі й їду додому, щоб переодягнутися. Одягаю сукню, що ідеально лягає по фігурі. Доповнюю образ перлинними сережками, маленькою сумочкою з блискітками і витонченими босоніжками на шпильці. 

Останній раз дивлюся на себе в дзеркало. Обережно проводжу долонями по гладкій тканині, відчуваючи, як вона ніжно огортає тіло. Сукня здається створеною спеціально для мене — струмлива, легка, вона підкреслює талію та м’яко спадає до самої підлоги. Світло лампи грається на її шовковистій поверхні, мерехтячи тонкими переливами.

Я вдивляюся у своє відображення й бачу впевнену жінку. Глибокий виріз на грудях окреслює ключиці, а м’які драпірування додають образу вишуканості. Але головна деталь — це спина. Вона майже оголена, і прохолодне повітря ледь відчутно торкається шкіри, викликаючи легкі мурахи. 

Задоволена своїм виглядом, виходжу з квартири. Через двадцять хвилин таксі зупиняється біля ресторану. Я вдихаю глибше, намагаючись заспокоїти хвилювання, і виходжу з авто.

Саме в цей момент з іншого боку паркування виходить Матвій Олександрович. Його темно-сірий костюм у м’якому світлі ліхтарів здається ще більш вишуканим. Він ідеально сидить на його широких плечах, підкреслюючи бездоганний силует. Я мимоволі усміхаюся — адже саме я його обирала.

Матвій зачиняє дверцята, не поспішаючи поправляє манжети сорочки, і в цей момент його погляд зустрічається з моїм. Він зупиняється. Його очі повільно ковзають по мені — від обличчя, вниз по вигинах сукні, до кінчиків пальців на ногах.

Я бачу, як змінюється його вираз обличчя. Він не говорить одразу, ніби дає собі час звикнути до побаченого. В його погляді читається не просто враження чи захоплення — там щось глибше, щось, що змушує мене стримати подих.

— Виглядаєш розкішно, — каже він нарешті, голос трохи нижчий, ніж зазвичай.

— Ти також, — відповідаю я, намагаючись зберегти спокій, але все ж трохи ніяковію.

Його губи ледь помітно кривляться в усмішці, але очі залишаються серйозними.

— Візьмеш мене під руку?

Я мимоволі стискаю маленьку сумочку, ніби зважуючи відповідь. Це ж просто жест — ввічливість, етикет. Але коли я кладу свою руку на його передпліччя, відчуваю, як він м’яко, але впевнено накриває мою долоню своєю.

— Готова? — нахиляється він трохи ближче.

Я киваю. Разом ми входимо до ресторану.

Усередині вже почали збиратися гості — співробітники компанії, партнери та інвестори. Лунає неголосна музика, у повітрі змішуються аромати квітів і шампанського. Я відчуваю, як атмосфера наповнюється святковим настроєм.

Мене вітають колеги, хтось захоплено відзначає мою сукню, дехто робить компліменти щодо організації вечора. Я знову й знову усміхаюся у відповідь, підтримую розмову, але щоразу, коли кидаю погляд у бік Матвія, ловлю його погляд на собі.

Він не відводить очей.

Він не просто дивиться — вивчає.

— Ви чудово впоралися з організацією, — звертається до мене хтось із керівництва.

— Дякую, — відповідаю, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Вечір тільки починається.

І чомусь здається, що найцікавіше ще попереду. 

Матвій нахиляється до мене і, ледь торкнувшись губами мого вуха, каже:

— Треба йти зустрічати гостей, бо зараз цим займаються батьки.

Я відкриваю рота, щоб запитати, чи мені йти з ним, але він навіть не чекає моєї відповіді — просто бере мене за руку й рішуче веде до входу.

— Матвію, я… — намагаюся щось сказати, але він лише стискає мою руку трохи сильніше.

— Все гаразд, — коротко відповідає він і впевнено крокує далі.

Біля входу стоять його батьки, вітаючи гостей. Мама Матвія, Олена Володимирівна, помічає нас першою. Її обличчя осяюється теплою усмішкою, і вона одразу звертається до мене:

— Аріно, люба, ти сьогодні просто неймовірна! Я навіть не знаю, що більше мене вражає — твоя сукня чи те, з якою грацією ти її носиш.

Я ніяковію від такої уваги, але все ж усміхаюся у відповідь.

— Дякую, Олено Володимирівно. Ви також виглядаєте чудово!

Вона злегка торкається мого передпліччя, ніби виявляючи ще більше дружнього тепла.

Я повертаю голову і бачу, що поруч стоїть високий, статний чоловік із впевненим поглядом — батько Матвія.

— Аріно, познайомся, це мій батько — Олександр Вікторович, — представляє його Матвій.

— Дуже приємно, — я ввічливо посміхаюся і простягаю руку.

Він потискає її — не надто сильно, але й не надто м’яко.

— Взаємно, Аріно. Я чув про вас багато хорошого, — каже він, і в його очах з’являється ледь помітний інтерес.