Розділ 17 «Хочу повторити»

Ще два дні я провів удома, працюючи прямо в ліжку. Аріна кілька разів заїжджала, щоб перевірити, як я, і розповісти про справи в офісі.

Вона майже не затримувалася – швидко перевіряла, чи не погіршився мій стан, кілька хвилин говорила про роботу, а потім ішла, залишаючи після себе слабкий аромат парфумів і відчуття, ніби в кімнаті стало трохи порожніше.

Я спостерігав за нею, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося між нами після тієї ночі. Вона більше не виглядала розгубленою чи збентеженою, але щось невловиме все ж залишилося. Я ловив її короткі погляди, ледь помітні усмішки – і це змушувало мене замислюватися. Або ж це тільки моє ставлення до неї змінилося. Не знаю.

На третій день я відчув, що готовий повернутися до роботи. Вдягнувшись, глянув на своє відображення в дзеркалі – виглядав майже так само, як завжди. Але чомусь було відчуття, що щось усе ж не так.

Увечері Аріна знову заїхала.

— Як ви? — кинула з порога, ставлячи на стіл пакет із продуктами.

— Уже нормально. Завтра виходжу в офіс.

Вона кивнула, ніби очікувала таку відповідь.

— Добре. Я підготувала звіт, залишу вам на ноутбуці.

Я спостерігав, як вона швидко й упевнено відкриває файли, щось пояснює, кидає короткі фрази про стан проєктів. Але в якийсь момент підняла на мене очі, і я знову відчув те дивне тепло, яке з’являлося щоразу, коли вона була поруч.

— Дякую, Аріно, — сказав я, коли вона закрила ноутбук.

— За що?

— За те, що дбали про мене.

Вона трохи розгубилася, але швидко взяла себе в руки.

— Просто робила те, що мала.

— Ви не мали. Але зробили.

Вона не відповіла, тільки стиснула губи, ніби хотіла щось сказати, але передумала.

— Тоді… До завтра, босе, — промовила й, кинувши на мене останній погляд, вийшла.

Двері зачинилися, і квартира знову стала порожньою. Занадто порожньою.

Я пройшов на кухню, глянув на пакет із продуктами, які вона принесла, і впіймав себе на думці, що мені зовсім не хочеться вечеряти на самоті.

Наступного ранку я повернувся в офіс. На столі вже чекав акуратно складений звіт, а поряд – чашка американо. Я підняв її й вдихнув знайомий аромат.

— Доброго ранку, Матвію Олександровичу, — почулася за спиною рівна, спокійна інтонація.

Я озирнувся – Аріна стояла у дверях, склавши руки на грудях. Як завжди сувора та зібрана.

— Доброго ранку, Аріно.

Вона кивнула, зайшла в кабінет і поклала переді мною кілька документів.

— Ваш графік. У вас сьогодні купа зустрічей. Довелося перенести всі на один день.

— Ну що ж, нічого не поробиш. О котрій перша?

— О десятій. Я продублюю інформацію в повідомленні. Намагалася призначити всі зустрічі в одному місці, але деякі доведеться провести в ресторані.

— Це не проблема. Ви добре попрацювали. Дякую.

На мої слова вона ледь помітно усміхнулася, кивнула й пішла.

Наступні години минули у звичному робочому ритмі: дзвінки, документи, зустрічі. Більшість яких відбулася в офісі, за що я був дуже вдячний Аріні. Але на дві останні довелося їхати в ресторан. Навіть тут вона потурбувалася про зручність — обидві зустрічі були заплановані в одному ресторані.

Залишаю Аріні вказівки й вирушаю до ресторану.

Через кілька годин повертаюся до офісу і застаю доволі цікаву картину.

Аріна стоїть на стільці біля стелажа й намагається дістати теку з верхньої полиці.

— Що ви робите? — запитую, підходячи ближче.

Вона здригається, оступається – і падає.

Я встигаю її перехопити, підтримуючи за талію.

— Ви… ви мене налякали, — затинається вона.

Ставлю її на ноги, але з обіймів не випускаю. Підсвідомо притискаю ще ближче й ловлю її погляд. Потім мої очі спускається до її губ. Вони такі пухкі й спокусливі. Від бажання поцілувати її, мої губи поколює, а в голові паморочиться. Аріна наче затамувала подих, злегка розтулила губи й кінчиком язика провела по нижній. І від цього  всередині усе стиснулося.

Я намагаюся себе стримати, щоб не злякати її. Повільно нахиляюся, скорочуючи відстань між нами, доки до її губ залишається лише кілька сантиметрів. Піднімаю погляд на її очі, вона їх заплющила. Це дає мені зелене світло на мої подальші дії.

Скорочую відстань і торкаюся її губ своїми. Вона легенько сіпається, але не відвертається. І коли я вже хочу повністю захопити її уста, по кабінету розноситься мелодія мого смартфона. Аріна здригається і різко відсовується, піднімає на мене перелякані очі й робить крок назад.

— Мені… мені треба працювати, я… я піду, — нерозбірливо белькоче й вилітає з кабінету.

— Дідько, — тихо лаюся, дістаю телефон із кишені й бачу на екрані ім’я Марка. Шумно видихаю та відповідаю на дзвінок:

— Чого тобі?

— Оу, а чого ти такий злий? Це на тебе так хвороба вплинула?

— Ні. Люди, які дуже не вчасно телефонують.

— Цікаво, і чим же ти там займаєшся, що я тобі завадив? Невже з якоюсь дівулею розважаєшся?

— Не твоя справа. Так чого дзвониш?

— Взагалі-то хотів поцікавитися, чи мій друг не здох від грипу, але вже чую, що ти в нормі.

— Угу. А було б ще краще, якби ти не подзвонив.

— Ой, та на біса ти мені здався, — фиркає Марк. — Це Кіра змусила мене тобі подзвонити. До речі, вона запрошує тебе сьогодні до нас на вечерю.

— Не впевнений, чи вийде, — відповідаю ухильно. Насправді, в мене вже інші плани — хочу запросити Аріну на вечерю, але Марку про це не скажу.

— Загалом, якщо таки надумаєш, подзвони.

— Окей, бувай, — кажу й відключаюся.

До кінця робочого дня сиджу над документами, але сконцентруватися важко. В голові весь час крутиться той легкий поцілунок. Все згадую, які в неї м’які та ніжні губи, і від цього ще більше хочу його повторити.

Аріна за весь день жодного разу не зайшла в кабінет, навіть кави не запропонувала, як зазвичай. Вона явно уникає мене. Я міг би вийти до неї, але стримуюся, щоб не бентежити. Маю намір поговорити з нею за вечерею й продовжити той короткий поцілунок.