Розділ 13 «Співпраці не буде!»

Матвій 
Заходячи до кабінету, я навіть уявити не міг, що побачу таке. Те, як Ганс притискав до себе Аріну, викликало в мені шалений гнів. На перший погляд могло здатися, що Аріні це подобається, але її зляканий вираз обличчя говорив про інше. Широко розкриті очі, стиснуті губи та напружені плечі свідчили про страх і спробу стримати сльози чи крик. Я зрозумів: це не просто порушення особистих кордонів, це сексуальне домагання.

Коли Аріна швидко залишила кабінет, я сів за стіл, намагаючись опанувати себе, хоча в душі вирував ураган злості.

— Ганс, як ви поясните те, що щойно сталося? — запитав я, стримуючи голос, хоча руки свербіли від бажання заїхати йому в обличчя.

— Що ж… ми трохи поспілкувалися, — відповів він, ухиляючись від мого погляду.

— Трохи поспілкувалися? — я зосередився на ньому, ледве стримуючи себе. — А Аріна, здається, не поділяла вашого ентузіазму.

Ганс самовпевнено посміхнувся й недбало знизав плечима.

— Ви ж знаєте жінок, вони часто люблять грати недоторканих. Я просто підтримав цю гру.

Ці слова розпалили в мені ще більший гнів. Я глибоко вдихнув, намагаючись утримати себе в рамках. Зараз був не той момент, щоб втратити самовладання. Я нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл.

— Ви взагалі розумієте, що говорите? Ви щойно домагалися моєї помічниці!

— Ой, ну не перебільшуйте. Вона звичайна дівка, яка за пристойну суму готова роздвинути ноги, — його слова стали останньою краплею.

Я підскочив зі стільця, підлетів до цього виродка й, не довго думаючи, вдарив його прямо в обличчя. Ганс впав на підлогу, тримаючись за ніс, який, схоже, я зламав.

— Що ти витворяєш? Через якусь дівку?! — заскиглив він, схопившись за обличчя.

— Ще одне слово, і тебе винесуть звідси на носилках, — холодно відповів я. — Збирай свої речі й вали з мого офісу. Ніякої співпраці не буде!

Розвернувшись, я покинув переговорну. По дорозі до кабінету я зателефонував охороні, наказавши проконтролювати, щоб Ганс негайно покинув будівлю.

У приймальні я побачив Аріну. Вона сиділа за столом, тримаючи в руках склянку води. Її обличчя було блідим, плечі напруженими, а погляд застиг у порожнечі. Її стан викликав у мені тривогу. Але на мою пропозицію поїхати додому, Аріна відмовилася. Проте вона погодилася скласти мені компанію на обід.

До ресторану ми їхали в повній тиші.Вона сиділа, схрестивши руки, і дивилася у вікно. Її напружені плечі видавали, що думки про те, що сталося, не полишали її.

Коли ми сіли за столик, я не став відкладати те, що потрібно було сказати:

— Аріно, перш за все, хочу вибачитися за те, що сталося сьогодні, — почав я, дивлячись їй у вічі. — Ви не повинні були опинитися в такій ситуації, і я щиро шкодую, що це сталося у моєму офісі.

Вона підняла погляд, її обличчя залишалося стриманим.

— Дякую, Матвію Олександровичу, — відповіла вона. — Але це не ваша провина.

Я кивнув, вирішивши більше не заглиблюватися у цю тему. Нам принесли наше замовлення і деякий час ми просто їли в тиші. Коли ця тиша почала напружувати, я запитав:

— Ви ж з Одеси, якщо я не помиляюся?

— Так, — відповіла вона трохи м’якше.

— Одеса — чудове місто. Але що змусило вас переїхати до Києва?

Аріна зробила ковток води і трохи плечима.

— Подруга запропонувала, — сказала вона. — Ми разом навчалися в школі, потім вступили до університету тут, у Києві. Тільки були на різних факультетах. Вона залишилася після навчання, а я повернулася до Одеси.

— І як вам Київ тоді, під час навчання?

— Спочатку важко, бо місто здавалося величезним і трохи чужим. Але з часом я звикла до цього ритму… Було цікаво.

— А чому ви повернулися до Одеси?

Аріна на мить замовкла, а її погляд відхилився вбік. Було видно, що вона вагається.

— Це складне питання, — відповіла вона з легкою усмішкою, яка більше нагадувала спробу приховати щось особисте.

Я не став тиснути, але, на моє здивування, вона все ж додала:

— Через хлопця.

Її голос був тихим, але рішучим, ніби вона вирішила, що все-таки варто це сказати.

— Зрозуміло, — відповів я, хоч у мене з’явилося більше запитань, ніж відповідей.

— І ви разом переїхали до Києва?

Аріна подивилася на годинник і швидко змінила тему:

— Ой, здається, наша обідня перерва вже закінчується. Треба повертатися до роботи.

Вона підвелася, і я зрозумів, що подальші запитання зараз не на часі.

Ми розрахувалися й вийшли з ресторану. Але на вулиці була сильна злива, дощ стояв стіною. Аріна була в короткій спідниці та легкій блузі, тому я зняв з себе піджак і накинув його на її плечі. Вона обернулася, а на її обличчі застиг здивований вираз.

— Почекайте тут, я підгоню машину до входу, щоб ви не промокли, — сказав я, а Аріна просто кивнула.

Я біг якомога швидше, щоб не сильно промокнути, але дощ був настільки сильний, що вже за кілька кроків я промок до нитки.

В машині я одразу ввімкнув клімат-контроль, щоб Аріна не змерзла. Під’їхавши до входу, я зібрався вийти з парасолькою, щоб провести її, але як тільки я відкрив двері, вона вскочила в машину. Вона майже не промокла, тільки її волосся було трохи вологим, і блакитна блузка прилипла до звабливого тіла, підкреслюючи кожний вигин. Я намагався не витріщатися на неї, але це було дуже складно.

Від споглядання мене відволік голос Аріни:

— Боже, ви зовсім промокли, — промовила вона, — добре, що я зняла ваш піджак, щоб він не промок. Одягніть його, а то ще захворієте.

— Аріно, не треба було його знімати, я дав його, щоб ви не намокли. Тому одягніть його назад. А я переодягнуся в офісі, не турбуйтеся, — відповів я, хоч почувався трохи незручно.

Щойно ми повернулися до офісу, я одразу попрямував до свого кабінету. Промоклий до нитки костюм викликав дискомфорт, а прохолода пробирала до кісток. Переодягнувшись у суху сорочку і штани, я відчув себе трохи краще, хоча відчуття холоду все ще не полишало.