Поруч, але не разом

Глава 145. Не заважала

     Марина довго дивилась на ці слова. Вони були холодні. Без емоцій. Наче він говорив про предмет, а не про людину. Не "тобі нічого не станеться". Не "я не хотів нашкодити". Просто — щоб вона не заважала.

— Тобто… — тихо сказала вона, — я була перешкодою.

Ігор відповів коротко:

— Так.

Телефон завібрував.

"Я не хотів шуму."

Марина відчула, як серце стислося.

— Тому стежив…

Наступне повідомлення.

"Я шукав момент."

"Коли тихо."

"Коли швидко."

Тепер усе виглядало логічно і страшно одночасно. Він не просто дивився. Він шукав спосіб зайти, зробити щось і піти. Без свідків. Без крику.

Марина прямо сказала:

— Що тобі потрібно було в квартирі?

Телефон мовчав довше, ніж зазвичай. Вперше він не відповідав одразу. Наче вирішував, чи говорити.

Потім прийшло повідомлення.

"Не квартира."

Марина не зрозуміла.

— Що?..

Наступне повідомлення.

"Не зовсім."

Ігор різко нахилився вперед.

— Тобто…

Телефон завібрував.

"Ти відкривала двері."

Марина завмерла. Вона згадала. Вона справді відкривала. Кур’єри. Сусіди. Пошта. Вона не дивилась у вічко кожного разу.

— Він хотів… щоб я сама відкрила…

Наступне повідомлення.

"Було б простіше."

У кімнаті стало тихо.

Марина прошепотіла:

— Ти хотів зайти через двері…

Телефон завібрував.

"Так."

І ще одне повідомлення з’явилось одразу.

"І щоб ти не кричала."




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше