Глава 139. Скло

Марина різко видихнула, ніби ці слова забрали повітря з кімнати. Вона автоматично згадала той звук — дуже тихий, майже нечутний. Вона тоді подумала, що це дощ сильніше вдарив по вікну. Можливо, гілка. Можливо, просто здалося. Вона навіть не озирнулась.

А він у цей момент торкався скла.

Між ними була відстань у кілька сантиметрів. Тепле повітря кухні з одного боку. Холодна ніч з іншого. Її рухи. Його нерухомість. Вона жила звичайним вечором. Він стояв і дивився.

— Я нічого не чула… — прошепотіла Марина.

Ігор тихо відповів:

— Він робив це обережно.

Телефон завібрував.

"Скло було тепле."

Марина відчула, як всередині все стискається. Він не просто торкнувся. Він відчув тепло зсередини. Відчув, що вона поруч. Відчув, що квартира жива.

Наступне повідомлення.

"Ти була поруч."

Вона згадала, як нахилилась до раковини. Вода текла. Вона витирала руки рушником. Вона могла просто повернути голову. І побачити руку за склом. Але не повернула.

Телефон знову.

"Дуже поруч."

Максим тихо прошепотів:

— Він міг постукати…

Марина кивнула. Так. Міг. Але не зробив цього.

Наступне повідомлення.

"Я не стукав."

Це вже звучало знайомо. Він знову обрав тишу. Знову залишився тільки спостерігачем. Поки що.

Ігор напружено сказав:

— Він не хотів тебе лякати завчасно.

Телефон завібрував.

"Я слухав воду."

Марина згадала звук. Він заглушав усе. Вона навіть не почула б тихий рух за вікном. Вона стояла спиною. Він бачив її силует.

Наступне повідомлення.

"Ти повернулась."

Марина різко підняла голову.

— Я…

Вона згадала. Вона справді тоді повернулась від раковини. Взяла чашку. Зробила крок до столу. Якщо він стояв прямо біля скла — вона могла побачити його через фіранку.

Телефон завібрував.

"Я завмер."

Вона відчула холод.

— Він боявся, що я побачу…

Наступне повідомлення.

"Ти подивилась у бік вікна."

Марина закрила очі. Вона згадала цей рух. Вона просто кинула погляд. Нічого не побачила. Темрява. Дощ. Своє відображення.

А за склом стояв він.

Телефон завібрував.

"Ти не побачила."

Максим тихо сказав:

— Він був прямо там…

Марина обійняла його сильніше.

Наступне повідомлення.

"Я посміхнувся."

У кімнаті стало ще тихіше.

Марина повільно прошепотіла:

— Він… посміхнувся…

Ігор напружено дивився на телефон.

— Він був впевнений, що контролює ситуацію.

Телефон завібрував.

"Ти відвернулась."

Марина згадала — вона повернулась до столу. Витерла поверхню. Взяла телефон. Перевірила час. Звичайні рухи.

Наступне повідомлення.

"Я залишив руку на склі."

Вона відчула, як по спині пробіг холод. Він стояв так ще кілька секунд. Можливо, довше. Просто торкаючись скла, за яким вона рухалась.

Телефон завібрував.

"Я майже постукав."

Марина затримала подих.

— Майже…

Наступне повідомлення.

"Але почув звук."

Ігор тихо сказав:

— Що…

Телефон завібрував.

"Старший встав."