Глава 138. Дуже близько

       Ці слова ніби зависли в повітрі. Марина відчула, як всередині повільно наростає тривога, але вже не така різка, як раніше. Тепер це був інший страх — тихий, густий, майже фізичний. Вона розуміла: він не просто згадує. Він веде їх по своїх кроках. Показує, як підходив ближче. Як скорочував відстань. Як перетворював "поруч" на щось майже відчутне.

Вона згадала той вечір. Дощ тихо стукав по підвіконню. Вода збиралася в тонкі струмки на склі. Світло на кухні було теплим, жовтим. У квартирі пахло чаєм і чимось солодким — вона тоді різала печиво для дітей. Максим сидів у кімнаті з планшетом. Малий вже починав позіхати. Усе було спокійно. Навіть затишно.

І саме тоді він був зовсім поруч.

— Він міг стояти просто біля стіни… — тихо сказала Марина, більше собі, ніж іншим.

Ігор нічого не відповів. Він дивився на телефон, ніби чекав продовження, і водночас боявся його.

Телефон завібрував.

"Я бачив світло через фіранку."

Марина згадала — фіранка була щільна, але не повністю. Між тканиною і підвіконням залишалась вузька щілина. Вона навіть не звертала на це уваги. Світло просочувалося назовні тонкою смугою.

— Він дивився крізь щілину…

Наступне повідомлення.

"Ти рухалась."

Вона кивнула. Вона тоді постійно ходила між кухнею і кімнатою. Перевіряла дітей. Підливала чай. Прибирала посуд. Звичайні рухи, які для неї нічого не означали. Але для нього — це була карта її звичок.

Телефон знову завібрував.

"Я слухав."

Марина відчула, як холоне в грудях. Дощ заглушав звуки. Вона говорила спокійно. Діти сміялись тихо. Він міг стояти зовсім близько і залишатися непомітним.

— Він чув усе… — прошепотіла вона.

Ігор тихо сказав:

— Він чекав моменту, коли стане тихо.

Повідомлення з’явилося майже одразу.

"Малий заснув."

Марина заплющила очі. Вона пам’ятала — вона перенесла малого на ліжко. Накрила ковдрою. Він трохи поворухнувся. Потім затих. Вона тоді повернулась на кухню.

Телефон завібрував.

"Старший залишився в кімнаті."

Максим опустив погляд. Він пам’ятав той вечір. Він тоді дивився відео і навіть не підозрював, що за стіною хтось стоїть.

Наступне повідомлення.

"Ти була одна на кухні."

Марина відчула, як ці слова звучать зовсім інакше тепер. Саме цього він чекав. Моменту, коли вона сама. Коли інші кімнати тихі. Коли рухів менше.

Вона згадала, як стояла біля раковини. Вода текла тонкою цівкою. Вона дивилась у вікно, але через дощ нічого не бачила. Скло було темне. Відбивало тільки її саму.

Він стояв за цим склом.

Телефон знову завібрував.

"Я підійшов до самого вікна."

Марина відчула, як по спині пройшов холод. Вона тоді була за кілька кроків від нього. Між ними було лише скло. І фіранка.

— Він був буквально за стіною… — прошепотіла вона.

Наступне повідомлення з’явилось повільніше.

"Я бачив твій силует."

Вона уявила це. Світло позаду. Вона стоїть боком. Рухається. Він бачить лише контур. Але цього достатньо.

Телефон завібрував.

"Я підняв руку."

Усі завмерли.

Марина відчула, як серце почало битися швидше.

— Він… що…

Наступне повідомлення.

"Я торкнувся скла."