Глава 136. Відступ

       Марина довго дивилась на ці слова. Вони звучали майже спокійно, але в цьому спокої було щось страшніше, ніж у всіх попередніх повідомленнях. Він не злякався. Не втік. Він просто відійшов. Ніби зробив крок назад, щоб повернутися пізніше.

Вона згадала той момент. Вона відкрила очі, подивилась у темряву. Нічого підозрілого не було. Лише слабке світло з вулиці. Тінь від фіранки. Вона тоді подумала, що їй просто здалось. Малий тихо сопів поруч. Максим перевернувся на другий бік. Усе було звичайно. Спокійно.

А він у цей час стояв за вікном.

— Я могла його побачити… — прошепотіла Марина.

Ігор тихо відповів:

— Але він відійшов раніше.

Телефон завібрував.

"Ти дивилась у темряву."

Марина повільно кивнула. Вона справді тоді кілька секунд просто дивилась перед собою. Очі звикали до темряви. Вона навіть подумала, що ніби щось рухалось біля фіранки. Але списала це на вітер.

Наступне повідомлення прийшло одразу.

"Ти майже побачила."

Марина відчула, як серце стислося. Вона була за секунду від того, щоб побачити його. Обличчя. Силует. Можливо, вона б тоді закричала. Можливо, все закінчилось би інакше. Але цього не сталося.

Телефон знову завібрував.

"Я відступив у тінь."

Вона уявила двір. Темні кущі. Стіна будинку. Він робить крок назад. Зникає. Просто перестає існувати для її очей.

— Він не хотів, щоб я його бачила… — тихо сказала вона.

Ігор кивнув.

— Бо тоді все б зірвалось.

Марина повільно вдихнула. Вона тепер чітко розуміла: він не діяв імпульсивно. Він терпляче чекав. Спостерігав. Перевіряв. Відступав. Повертався. Йому важливо було залишатись поруч, але не бути разом. Не бути частиною. Не бути поміченим.

Телефон завібрував знову.

"Я ще стояв."

Марина здригнулась.

— Він не пішов одразу…

Наступне повідомлення.

"Я дивився на вікно."

Вона згадала — вона тоді ще раз повернулась, поправила ковдру, перевірила малого. Потім закрила очі. Повільно засинала. І навіть не знала, що він дивиться, поки вона засинає.

Телефон знову.

"Ти заснула."

Максим тихо прошепотів:

— Він дивився, як ми спимо…

Марина обійняла його.

— Так…

Повідомлення прийшло майже одразу.

"Я пішов пізніше."

Вона відчула дивну порожнечу. Він стояв ще довго. Просто дивився. Без руху. Без звуку. Поки квартира остаточно не затихла.

Ігор тихо сказав:

— Він перевіряв, що ви точно спите.

Марина кивнула.

Телефон завібрував знову.

"Тоді я вирішив."

Усі завмерли.

Марина повільно прошепотіла:

— Що…?

Наступне повідомлення з’явилось через кілька секунд.

"Наступного разу зайду."