Глава 126. Поруч, але не разом

                                                                     "Я знав, де ви живете."

Марина довго дивилась на повідомлення. Ці слова раптом дивно відгукнулися всередині. Він постійно був поряд. Біля під’їзду. Біля школи. На сходах. За спиною. Але водночас — він ніколи не був частиною їхнього життя. Просто тінь.

Поруч. Але не разом.

— Він весь час був десь поряд… — тихо сказала вона.

Ігор відповів:

— Але ти його не знала.

Марина повільно кивнула.

— Так… він був поруч… але його ніби не існувало…

Телефон завібрував.

"Я був у вашому дворі."

Максим здригнувся.

— Коли?

Наступне повідомлення.

"Ви грали."

Марина згадала вечір. Діти катались на самокатах. Вона сиділа на лавці. Сонце вже сідало. Двором ходили люди. Хтось говорив по телефону. Хтось просто сидів.

— Він був серед них…

Телефон знову.

"Ти сиділа на лавці."

Марина відчула, як стискається груди.

— Так…

Наступне повідомлення.

"Я сидів навпроти."

Ігор напружився.

— Він був прямо перед тобою.

Марина згадувала. Там справді сидів чоловік. Вона тоді навіть подумала, що він чекає когось. Він дивився у телефон. Нічим не відрізнявся від інших.

Телефон завібрував.

"Ти дивилась на мене двічі."

Марина прошепотіла:

— Я не впізнала…

Наступне повідомлення.

"Ти мене не бачила."

Вона відчула дивне відчуття. Він був настільки близько багато разів. Але завжди залишався чужим. Невидимим.

Телефон завібрував ще раз.

"Я був поруч."