Поруч, але не разом

Глава 122. Алі

                                                                     "Тепер ти пам’ятаєш мене."

Марина дивилась на екран і намагалася уявити його обличчя. Але пам’ять вперто не давала деталей. Лише загальний силует. Темна куртка. Спокійний голос. Руки, що піднімають пакет. І ім’я — Алі.

— Це може бути не справжнє ім’я… — тихо сказав Ігор.

Поліцейський кивнув.

— Так. Псевдонім теж можливий.

Телефон завібрував.

"Це моє ім’я."

Марина відчула, як холод знову пробіг по спині.

— Він наполягає…

Артем тихо сказав:

— Він хоче, щоб ми думали, що знаємо його.

Наступне повідомлення прийшло повільніше.

"Ти бачила мене ще."

Марина різко підняла голову.

— Ще?

Вона почала згадувати. Двір. Магазин. Під’їзд. Незнайомі обличчя. Але все розмите.

Телефон знову.

"Біля школи."

Максим здригнувся.

— Біля моєї школи?

Марина відчула, як серце почало битися швидше.

— Ти бачив когось?

Максим похитав головою.

— Там багато людей…

Наступне повідомлення.

"Я стояв біля паркану."

Марина згадала. Вона чекала Максима після уроків. Один чоловік стояв неподалік. Вона тоді навіть подумала, що це чийсь тато.

— Він був там… — прошепотіла вона.

Телефон завібрував.

"Ти дивилась на мене."

Марина повільно кивнула.

— Я пам’ятаю… але не звернула уваги…

Наступне повідомлення.

"Ти посміхнулась."




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше