Поруч, але не разом

Глава 116. Вічко

                                                                  "Я стою дуже близько."

Марина більше не витримала. Вона інстинктивно подивилась на двері. На маленьке кругле вічко. Темне. Звичайне. Але тепер воно виглядало зовсім інакше — ніби по той бік справді було чиєсь око.

Ігор тихо прошепотів:

— Не дивись.

Але було пізно. Марина вже не могла відірвати погляду.

Телефон завібрував.

"Ти знову дивишся."

Марина різко відвернулась.

Максим почав плакати.

— Мамо… він там…

Поліцейський зробив крок вперед.

— Відійдіть усі від дверей.

Він повільно дістав ліхтарик і направив на замок. Потім прислухався. Тиша. Жодного руху.

І раптом — слабке затемнення у вічку.

Ніби щось на секунду закрило світло.

Артем прошепотів:

— Там хтось є…

Марина відчула, як ноги стали ватяними.

Телефон знову.

"Я бачу світло."

Ігор стиснув зуби.

— Він дивиться у вічко з того боку…

Поліцейський тихо сказав:

— Відійдіть ще далі.

Марина відступила разом з дітьми. Вона відчувала, як серце калатає так сильно, що здається — його чути в коридорі.

Телефон завібрував.

"Ти відійшла."

Наступне повідомлення.

"Шкода."

І раптом — різкий звук.

Хтось провів нігтем по металу дверей.

Повільно.

Скрипуче.

Марина закрила вуха Данилу.

Максим заплакав сильніше.

Телефон знову.

"Я залишу знак."




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше