Глава 110. Камера

Марина дивилась на повідомлення і відчувала, що щось не сходиться. Він занадто багато знав. Занадто точно. Не просто "бачив", а ніби… спостерігав довго.

І раптом її погляд зупинився на полиці біля телевізора.

Вона різко підвелась.

— Стоп.

Ігор одразу напружився.

— Що?

— Там… — вона показала рукою. — Там стояла рамка з фото…

Артем нахмурився.

— І що?

— Вона стояла трохи інакше…

Поліцейський підійшов ближче.

— Ви впевнені?

Марина повільно кивнула.

— Я її завжди рівно ставлю… вона була повернута трохи…

Ігор обережно взяв рамку.

— Просто зсунута…

Марина дивилась уважніше.

— Ні… зачекай…

Вона нахилилась. Позаду рамки щось блиснуло.

Маленька чорна крапка.

— Що це… — прошепотіла вона.

Артем різко нахилився.

— Не чіпай.

Поліцейський дістав рукавички.

Він повільно посунув рамку.

За нею був маленький пристрій. Чорний. З крихітною лінзою.

Марина відчула, як підлога ніби попливла.

— Камера…

Максим тихо сказав:

— Він дивився на нас…

Поліцейський обережно зняв пристрій.

— Це міні-камера. З передачею сигналу.

Ігор різко відступив назад.

— Він… бачив все?

Телефон завібрував.

Усі здригнулись.

Марина відкрила повідомлення.

"Ти знайшла."

Вона відчула, як серце почало битися ще швидше.

Наступне повідомлення.

"Мені подобалось дивитись."

Данило заплакав.

Марина обняла дітей, але руки тремтіли.

Поліцейський швидко вимкнув пристрій.

— Він міг дивитись у реальному часі.

Артем тихо сказав:

— Значить він знав кожен рух…

Телефон знову.

"Я був з вами кожного вечора."

Марина закрила очі. Вечері. Розмови. Сон дітей. Все.

Наступне повідомлення прийшло через кілька секунд.

"Ти навіть говорила зі мною."