Глава 109. Обличчя без імені

                                                            "Я сказав: ще побачимось."

Марина повільно опустилась на диван. Спогад почав прояснюватись. Це було після дощу. Вона несла пакети з магазину. Один порвався, продукти розсипались просто біля під’їзду. Вона нервувала, діти вже чекали вдома. І тоді він підійшов.

Вона пам’ятала руки. Темна куртка. Спокійний голос.

— Давайте допоможу.

Вона навіть не подивилась уважно. Просто подякувала. Він подав яблука. Підняв пакет. Сказав щось буденне.

"Живете тут?"

Вона тоді відповіла:

— Так.

— Я теж поруч, — сказав він.

Марина заплющила очі.

— Я навіть не запам’ятала його обличчя…

Ігор тихо сказав:

— Це нормально. Таке часто.

Телефон завібрував.

"Ти не дивилась на мене."

Марина здригнулась.

— Це правда…

Наступне повідомлення.

"Я дивився на тебе."

Максим міцніше притиснувся до неї.

— Він тоді вже знав…

Артем тихо сказав:

— Він запам’ятав тебе.

Телефон знову.

"Ти поспішала."

Марина згадала, як вона тоді майже побігла до під’їзду. Він залишився позаду. Вона навіть не обернулась.

— Я навіть не сказала до побачення…

Телефон завібрував.

"Я дивився, як ти заходиш."

Марина відчула, як холод проходить по спині. Виходить, він знав під’їзд з того дня.

Наступне повідомлення:

"Я запам’ятав поверх."

Ігор напружився.

— Він міг піти слідом.

Марина похитала головою.

— Я не пам’ятаю…

Телефон знову.

"Я зайшов через хвилину."

Усі завмерли.

— Він зайшов у під’їзд… — тихо сказав Артем.

Поліцейський підняв голову.

— Це вже переслідування.

Марина відчула, як стає важко дихати.

Наступне повідомлення прийшло повільніше.

"Я чув, як ти відкриваєш двері."

Марина заплющила очі.

Він був там вже тоді. З самого початку.

Телефон завібрував ще раз.

"Тоді все і почалось."