Глава 104. Тиша, яка тепер лякала

                                                                    "Ви мене не помітили..."

Це повідомлення ніби зависло в повітрі. Марина дивилась на екран, але вже не відчувала рук. У голові почала прокручуватись одна й та сама думка — він був тут, коли вони жили звичайним життям. Коли діти сміялись. Коли вона готувала вечерю. Коли вони дивились телевізор.

Він був поруч. І вони цього не знали.

Марина повільно підняла голову і подивилась на дитячу. Тепер кожен кут здавався підозрілим. Шафа. Фіранка. Тінь біля стіни. Все виглядало інакше.

— Я не хочу тут спати… — тихо сказав Максим.

Його голос був дуже тихий, але в ньому відчувалась паніка.

— І я… — прошепотів Данило.

Марина обняла їх обох.

— Ми будемо разом. В одній кімнаті. Добре?

Вони кивнули.

Ігор повільно ходив по квартирі, перевіряючи все вдруге. Він відкрив балкон, оглянув кутки, навіть заглянув за штори. Артем стояв біля дверей, ніби не довіряв навіть замку.

Поліцейський говорив по рації тихим голосом. Слова було важко розібрати, але Марина почула:

— ...можливе проникнення... сім’я з дітьми... залишаємо патруль...

Це трохи заспокоювало. Але не до кінця.

Телефон мовчав.

І ця тиша лякала навіть більше.

Марина поклала його на стіл, але погляд постійно повертався до екрану. Вона чекала. Вона вже знала — він напише. Він завжди пише.

Минуло кілька хвилин.

Ніхто не говорив. Діти сиділи біля неї. Ігор перестав ходити і просто сперся на стіну. Артем дивився у двері.

І раптом…

Телефон тихо завібрував.

Марина здригнулась.

Повідомлення було коротке.

"Я стояв у коридорі довше."

Вона відчула, як серце почало битися швидше.

— Він пише… — тихо сказала вона.

Ігор підійшов ближче.

— Що тепер?

Вона показала.

Артем тихо сказав:

— Він не просто зайшов… він був тут якийсь час…

Марина згадала той вечір. Вона була у ванній. Діти дивились мультик. Вона навіть чула, як вони сміялись. Все було звичайно.

Але тепер ця картина змінилась.

Він стояв у коридорі. Слухав. Дивився.

Телефон знову.

"Ви не закрили двері до кінця."

Марина різко підняла голову.

— Я інколи не защіпаю… коли вдома…

Ігор тихо видихнув.

— Він це помітив.

Наступне повідомлення прийшло майже одразу.

"Я відкрив тихо."

Марина відчула, як холод проходить по спині.

Вона уявила ручку дверей, яка повільно опускається. Без звуку. Повільно. Обережно.

Телефон знову завібрував.

"Ви сміялись."

Максим тихо прошепотів:

— Ми дивились мультик про машинки…

Данило кивнув.

Марина відчула, як сльози знову підступають.

— Він був поруч… поки ви сміялись…

Ігор стиснув кулаки.

— Я знайду його…

Поліцейський спокійно сказав:

— Зараз головне — безпека.

Телефон ще раз завібрував.

"Я міг залишитись довше."

Марина перестала дихати.

І наступне повідомлення прийшло через секунду.

"Але хтось піднімався сходами."