Глава 102. Подарунок

Марина дивилась на машинку, ніби вона могла зараз рухнути сама. Маленька, синя, потерта — зовсім звичайна. Але вона не була їхньою. І це робило її страшнішою за будь-що.

— Не чіпайте її руками, — сказав поліцейський.

Він дістав пакет із кишені й обережно поклав машинку всередину.

Максим прошепотів:

— Він реально був тут…

Данило почав тихо плакати.

Марина відчула, як серце стискається. Якщо це правда — він заходив у кімнату дітей. Стояв тут. Можливо, коли вони спали.

Телефон знову засвітився.

"Ти тоді була у ванній."

Марина різко згадала. Один вечір. Вона справді пішла у ванну, діти дивились мультик. Двері вона не зачиняла на замок. Вона навіть не пам’ятала, чи хтось дзвонив.

— Боже… — прошепотіла вона.

Ігор одразу подивився на неї.

— Що?

— Я тоді… була у ванній… хвилин десять…

Артем повільно видихнув.

— І двері?

— Я не пам’ятаю… здається… не замикала…

Поліцейський сказав:

— Він міг зайти тихо.

Максим зблід.

— Він бачив нас?

Телефон знову.

"Ви дивились мультик."

Данило схлипнув.

— Це правда…

Марина обняла дітей міцніше.

— Все. Все. Він більше не зайде.

Ігор підійшов до дверей і перевірив замок ще раз.

— Ми міняємо зараз.

Артем дістав телефон.

— Я вже замовляю майстра.

Поліцейський записував щось.

— Це серйозно. Він мав доступ до квартири.

Марина відчула, як ноги стають слабкими. Вона сіла на диван, тримаючи дітей.

Телефон ще раз завібрував.

"Я стояв тут."

Вона відкрила наступне повідомлення:

"Біля ліжка Данила."