Глава 95. "Вона вам ще не все сказала"

Марина дивилась на екран і відчувала, як по спині повільно повзе холод. Вона підняла очі на сусідку Олю. Та стояла у дверях, тримаючи руки перед собою, ніби не розуміла, чому всі мовчать.

— Що сталося? — запитала вона.

Марина не відповіла. Телефон вона тримала міцно, пальці побіліли. Ігор підійшов ближче.

— Знову написали?

Вона мовчки показала.

Артем прочитав і одразу перевів погляд на сусідку. Напруга стала відчутною.

Оля розгубилась.

— Що? Що там?

Ігор спокійно сказав:

— Нам написали, що ви щось не договорюєте.

Сусідка різко змінилась в обличчі.

— Я? Та ні… я все сказала…

Марина дивилась на неї уважно. Вперше. Наче намагалась помітити щось, що раніше не бачила.

— Ви бачили чоловіка? — тихо запитала вона.

— Так… казала ж…

— Він говорив з вами?

Оля замовкла. Лише на секунду. Але цього вистачило.

Ігор відразу помітив.

— Він говорив.

— Ну… просто запитав… — швидко сказала вона.

Марина відчула, як серце пропустило удар.

— Що запитав?

— Та нічого… де тут дитячий майданчик…

Артем тихо сказав:

— І все?

Оля нервово поправила волосся.

— Ну… ще спитав… чи тут діти гуляють…

Марина відчула, як всередині щось обірвалось.

— Ви… відповіли?

— Я сказала, що так… всі гуляють…

Ігор повільно сказав:

— Ви називали імена?

— Ні… — швидко відповіла вона.

Але Данило раптом сказав:

— Він знав моє ім’я…

Тиша.

Оля поблідла.

— Я… я не казала…

Марина зробила крок ближче.

— Ви впевнені?

— Я… може… він сам почув… ви ж кликали дітей…

Артем тихо сказав:

— Ви сказали йому, коли вона виходить?

Оля мовчала.

Це мовчання стало відповіддю.

— Я просто сказала… що мама часто вранці з ними… — прошепотіла вона.

Марина відчула, як у голові почало шуміти.

— Ви сказали незнайомцю… наш розклад?

— Я не думала… що…

— Ви сказали?! — голос Марини зірвався.

Оля відступила.

— Він виглядав нормальним… я думала він батько когось…

Ігор стиснув кулаки.

— Ви дали йому інформацію про дітей.

— Я не знала…

Марина відчула, як сльози підступають, але це були не сльози страху — це була злість.

— Через вас він знав… коли я виходжу… як звати Даню…

Оля почала плакати.

— Я не хотіла… чесно… я не думала…

Телефон знову завібрував.

Марина відкрила.

"Вона допомогла. Але вона не головна."

Усі завмерли.

Артем тихо прочитав уголос.

— "Вона не головна…"

Ігор повільно сказав:

— Значить… є ще хтось.

І в цей момент Данило раптом тихо сказав:

— Він ще казав… що в нас є тато… який не живе з нами… але приходить…

Марина різко підняла голову.

Це вже було щось дуже особисте.

Те, що не знає випадковий спостерігач.

Це знав тільки хтось дуже близький.